Згодом забігло гострозоре дівча.
— Здрастуйте! — привіталось задихано. — У вас є Коцюбинський? «Фата моргана»? Тільки щоб з передмовою! — гукнула вже Варі в спину.
— Контрольна? — здогадалась Варя.
— Ага.
Вхопила книжку, побігла — забула навіть подякувати.
Й одразу ж за нею — бабуня: внесла обличчя, як сонечко.
— Оце йшла та й зайшла.
Ця не поспішала нікуди. Оглянулась, на що присісти, — Варя схопилась, подала свій єдиний стілець.
— Що ви, що ви, я вже й так! — Та одразу ж і сіла. Витерла краєчком хустки губи, посвітила на Варю очима. — То ви тутешня чи приїжджа? — Довідавшись, що тутешня, закивала головою, зрадівши. — Тож-то дивлюся та й думаю: де я вас бачила?
Бабуня сиділа довгенько: охоча була погомоніти. А коли Варя спитала, яку підібрати їй книжку, відповіла, не задумуючись:
— Про любов…
Потім, вже під обід, зайшла вчителька: попросила Нечуя-Левицького.
І вчительку пам’ятає досі Варя Юхимівна: в чому була навіть одягнена.
Потім заглянув Карпо Михайлович: пересердивсь на Варю.
— Ну, як тут у тебе?
Оглянув стелажі, здивувався, спитав недовірливо:
— Ого всі читала?
Варя відповіла, що всі — не всі, а більшість таки прочитала.
— Ну й ну! — покрутив головою.
— То, може, й ви що візьмете? — спитала з надією Варя.
— Я? — В голови був такий вигляд, наче йому запропонували голяком пробігтися вулицею. — Хай якось іншим разом, бо в мене, знаєш, діла.
— А ви таки візьміть!
— Ну, якщо вже так просиш… — Карпо Михайлович нерішуче порився в стосикові книжок, вибрав найтоншу: — Ось цю запиши.
— Два роки читав, — пригадувала Варя. — В кабінеті в нього й забрала: як поклав, так і не брав до рук.
У кабінет до голови привела Варю все та ж бібліотека: вже не вміщалась. Та й читачів прибуло: товклися біля самого порога, а про те, щоб посидіти, погортати газети-журнали, зібратися на читацьку конференцію, не могло бути й мови. А тут стали будувати чайну — з бібліотекою поруч. Уже й стіни звели — лишилося дахом накрити. Варя якось зайшла: величезний зал (от де сидіти читачам!), кілька трохи менших кімнат… Варя тільки слинку ковтала, по приміщенні ходячи…
Після того її наче обмарило: не йде майбутня чайна з думки, хоч помри! І вдень про неї думає, й серед ночі: проснеться і довго лежить, по тих кімнатах стелажі розставляючи. Знала ж, яким «чайком» почнуть частувати майбутніх клієнтів: з усього містечка п’янички сповзатимуться. Хай би десь в іншому місці кубло це заводили, а то з бібліотекою поруч!
Врешті, не витримавши, зайшла до голови.
— Ти що? — вирячився на неї Карпо Михайлович, — Бузини об’їлася? Цяцьку найшла: візьми та й віддай!
І хоч як Варя переконувала, що бібліотека й пивничка поруч не можуть стояти, що одна ж чайна уже є: міліція тільки те й знає, що підбирає «клієнтів», так на що ж іще один «гадючник» заводити (Варя, коли розпалювалась, не дуже вибирала слова)… Хоч як переконувала Варя, не помогло нічого.
— Фінансовий план хто буде виконувати? Для тебе ж на зарплату стараємось!.. Іди й не мороч голови!.. Розбагатіємо, отоді бібліотеку й збудуєм…
— Гарний же ви комунізм на горілці будувати збираєтесь! — рубонула йому Варя з плеча. Хряснула дверима так, що Карпо Михайлович аж підскочив:
— Тю, навіжена!
Тільки Варя того вигуку не почула: йшла вулицею й щоки палали. Довго не могла остудити. Плакати хотілось од злості!
І такою бібліотека їй здалася нужденною, що й заходити не хотілося.
Допоміг Варі відвоювати приміщення тогочасний міністр освіти. Сам того не відаючи, допоміг.
Якось зайшла Варя до школи (після розмови з Карпом Михайловичем збігло два тижні, якщо не більше, над чайною вже й дах звели, і вставили двері та вікна. Варя, проходячи мимо, одверталась)… Зайшла до школи, а там шарварок, там переполох: парти в коридорах, учителі миють підлоги, директор бігає червоний, мов перцю об’ївся.
Міністр приїжджає! Вчора подзвонили з Києва.
Варя одразу ж і подумала: а що, як поскаржитись міністрові? Він же не тільки міністр, а й поет видатний, — кому ж іще, як не йому, про бібліотеку подбати?
Перше, що зробила, — книжки повиносила з закутків. Склала на столі горою, майже під стелю: потім на підвіконня скільки могла навалила, а решту вже на долівку, при самому вході. Приміщення й так тісне, стало ще тісніше. Про всяк випадок всю сучасну україністику на задній стелж переставила: спитає міністр про свої книжки, Варя його поміж стелажами й проведе. Де й миша не пролізе.
Схопилася вранці, гімнастерку з бойовими медалями надягла, поясом офіцерським підперезалася, заправивши порожній рукав, і — їла не їла — подалася до школи.
Міністр з’явився після першого дзвоника. Підкотив машиною чорною, довгою, вийшов з кількома чоловіками: Варя його одразу ж по пенсне і впізнала. Директор, який встиг не одну поміняти хустину, піт витираючи, метнувся назустріч, а за ним уже й Карпо Михайлович, який теж прибіг рано-вранці («Ти чого прийшла?» — засичав сердито на Варю: не чекав уже від неї нічого хорошого).
Привітались, поручкались, повели шанобливо в школу, де по класах сиділи, завмерши, і учні, і вчителі. Варя теж пішла вслід (гурт чималий, ще в одній машині й районне начальство приїхало) — до міністра поки що не зверталась. Хоч міністр вже її й помітив: кілька разів перехопила Варя його погляд.
Коли вже виходили зі школи, Варя до нього й підійшла.
— Товаришу міністр, я вас дуже прошу оглянути нашу бібліотеку! — Варя спиною відчувала, як її пече поглядом Карпо Михайлович.
— Бібліотеку?..
— Це поруч, товаришу міністр.
— То пройдемося? Чи машиною?
— Краще машиною. — Варя боялася, що по дорозі ще хтось перехопить міністра.
— Тоді, прошу, сідайте, показуйте, — міністр галантно відчинив передні дверцята, й аж тут оглянулася Варя на голову:
— Товаришу міністр, візьмемо й Карпа Михайловича: він найактивніший наш книголюб!
— Дуже приємно, дуже приємно… Прошу, сідайте!
— Дякую, я вже за вами, — зацьковано прохрипів той.
Вариної рішучості вистачило сісти в машину. А як тільки рушили — всі думки пощезали. На щастя, згадала, як поверталася два роки тому з Сибіру додому. Обернулась:
— А я вас бачила, товаришу міністр!
— Де саме ви мене бачили?
— На Хрещатику. Два роки тому. Пам’ятаєте: «Люба сестронько, милий братику, попрацюємо на Хрещатику»?
Міністр заблимав, зняв пенсне, заходився протирати скельця. Обличчя його стало голе й беззахисне.
— Як чудесно ви декламуєте! — сказав він розчулено.
— Ось ми й приїхали.
— Це бібліотека? — Міністр, мабуть, ніяк не міг повірити, що в оцій ветхій споруді може міститись бібліотека.
— Еге ж. Оце вона й є. — Варя краєчком ока бачила, як районне начальство, що під’їхало слідом, пуштрило Карпа Михайловича. — Заходьте, товаришу міністр, тільки обережно, щоб не забитись. Одвірок низенький, та й стеля от-от обвалиться…
Бібліотека справила таке гнітюче враження на міністра, що він навіть не спитав про свої книжки. Тоді Варя й завдала останнього вдару:
— На щастя, нам недовго лишилось тут скніти! Незабаром переїжджаємо в нове приміщення. Хочете подивитись? — Та й повела всіх до чайної. Ходила хазяйкою, показувала: — Ось тут буде зал для читачів… Тут — книгосховище… А отут — абонементний відділ… Все це — наш голова! Коли б не Карпо Михайлович, то не знаю, що ми й робили б.
Прощалися. Міністр довго тиснув руку Карпу Михайловичу, гаряче дякував. Обіцяв приїхати на новосілля. Голова бубонів, давлячись словами. Варя, вже дома згадавши, який у нього був вигляд, реготала до сліз.
— Розп’яла!.. Живцем розп’яла!.. — лаявся голова, коли гості поїхали. — Де ти на мою біду й виськалась!
— Ну чого ви кричите? — боронилася Варя. — Я ж вас виручила!