— Що б тебе на тому світі отак виручали!.. Ну що я скажу кооператорам? Що?!
Тут Варя вже не знала, що пораяти голові. Хіба пояснити їм, що людина не тільки хлібом єдиним… Що їй і духовний потрібен…
— Іди ти знаєш куди зі своїм духовним! — зовсім осатанів голова. Крутнувсь, як опечений, пішов геть.
І Варі було його вже й жалко.
Коли Варя Юхимівна виходила заміж, бібліотека давно вже була в новому, відвойованому нею приміщенні. Мати п’ятий рік лежала на кладовищі, і Варя Юхимівна поставила їй пам’ятник, і ніхто в містечку не догадувався навіть, скільки коштував мармуровий отой обеліск, та це, власне, тепер і не важливо: пам’ятник стоїть і Варю Юхимівну не мучить совість. Нінка встигла й восьмирічку закінчити (за допомогою Варі Юхимівни), і повчитися в технікумі (теж за активною участю сестри), й вискочити заміж (вже самостійно), й розлучитися, й знову сходити до загсу, й ще раз розлучитися, і втретє знайти собі пару, тепер уже, сказала, серйозно (від двох попередніх «несерйозів» знайшлося двійко дітей: хлопчик і дівчинка)… Сестра подалася з третім своїм чоловіком на Камчатку: вряди-годи писала коротенькі листи, та й писать, мабуть, було ніколи, бо народилося ще двоє дітей… А ці, вже дорослі, так і не бачили рідної мами: виросли на руках у Варі Юхимівни, бо Варя Юхимівна, коли Нінка збиралася на ту далеку Камчатку, сказала, що дітей не пустить. «Я їх потім заберу, як обживемося», — пообіцяла сестра. «Забереш, як же!» — подумала Варя Юхимівна, бо тоді вже вирішила не оддавати дітей. Вони так і виросли на її руках (точніше — руці), і досі називають її мамою Варею, рідну матір майже не згадуючи, і про те, в що обійшлося їхнє дитинство Варі Юхимівні, теж у містечку не знає ніхто. Знають лише достеменно одне: діти завжди були одягнені й узуті, а вчилися так, що Варі Юхимівні ніколи не доводилося за них червоніти. Тож діти росли нагодовані та одягнені, а Варя Юхимівна до сорока років носила військову форму, єдину одіж свою на будні та свята, зважилась на цивільне вбрання лише тоді, коли спідниця зовсім подерлася, а на чоботи вже нікуди було класти латки.
І з господарством вправлялася єдиною рукою, так як не кожен і двома впорається: пиляла-рубала дрова, прала білизну, чистила, допомагаючи протезом, картоплю й буряк, шаткувала капусту, в кімнатах завжди було прибрано, Варя Юхимівна терпіти не могла, коли щось не на місці, і дітей привчила до цього. На маму Варю дивлячись, обоє навчились більше орудувати лівою, аніж правою, — поповоювала ж потім з ними Варя Юхимівна!
Протез надівала лише вдома: одного разу як побачила штучну руку в молодої ще жінки, то аж здригнулася: наче в мерця відтяли! «Краще хай уже порожній рукав», — вирішила Варя Юхимівна.
І весь оцей час, поки діти росли та ходили до школи, Варя Юхимівна відчувала себе щасливою, бо коли верталася втомлена з бібліотеки, то бачила двоє найдорожчих для себе облич, які обертались до неї, як соняшники, і малі їхні клопоти обсідали її ще з порога. Тож поки діти росли при ній, життя Варі Юхимівни було по вінця наповнене, і вона всі оці роки ні про що більше й не думала: діти — робота, діти — робота, вгору й то ніколи глянути, лише іноді, посеред ночі, прокинувшись од болю в правій руці, згадувала всіх отих лейтенантів, у яких по черзі закохувалась і яких ховала по черзі, так що вони про її любов не встигали й довідатись, а найчастіше останнього, як він лежав на плоту, і як падав прямо на нього націлений хижо літак, і як вона затуляла його спиною, ладна всі бомби в спину свою й прийняти… Після такої ночі, прокинувшись, Варя Юхимівна підходила іноді до люстра й довго себе роздивлялася, і те споглядання їй не приносило втіхи. Бо вже й зморшки поснувалися круг очей, і сивизна пробивалася в підстриженому коротко волоссі, й очі її були того дня не те що печальні, а якісь мовби погаслі…
Діти при ній і десятирічку закінчили: племінник, відслуживши два роки и армії, вступив до військового училища, тепер уже капітан, прикордонник, служить на Памірі, одружуватися ж приїжджав у рідне містечко й дружину майбутню спершу показав мамі Варі, спитав, чи сподобалась, з таким виглядом спитав, наче од того, як вона відповість, залежало бути чи не бути весіллю… «Легка у вас, мамо Варю, рука!» — писав згодом з Паміру. Тож і сімейне життя склалося в племінника добре, Варя Юхимівна могла бути за нього спокійною…. Племінниця теж не вдалася в матусю: закінчила вже й інститут, тепер в аспірантурі в Києві, разом з чоловіком. Діток поки що не мають: «Хай, як захистимо дисертації». Ну, нехай, молодим, їм видніше: Варя Юхимівна ніколи не лізла з порадами, тільки ж дуже незатишно стало в старенькій хатині, коли лишилася сама!
Варя Юхимівна намагалась менше в тій хаті й бувати. Прийде пізно ввечері, втомлена (то читацька конференція, то вечір книги, то зустріч з композитором, артистом, письменником: всі письменники київські, більш-менш відомі, знали Варю Юхимівну)… прийде Варя Юхимівна, чаю вип’є та й у постіль. А вранці, знову ж того чаю з бутербродом ковтнувши, до бібліотеки мерщій.
Варя Юхимівна мала провести читацьку конференцію в клубі цегельного заводу за участю відомого письменника, такого відомого, що читачі аж не вірили, що він ще живий. Письменник же був не лише живий, але й досить бадьорий, от тільки добитися до нього було важче, ніж до самого господа-бога. Варя Юхимівна вже й писала, й дзвонила кілька разів — відповідь була одна: Петро Олексійович (назвемо його так) зараз не може. «А коли? — допитувалась Варя Юхимівна. — Ми ж на нього чекаємо!» — «Не знаю, — відповідав жіночий голос. — Поки що нічого певного сказати не можу. Петро Олексійович працює над новим романом». Варя Юхимівна дзвонила з дня у день, аж поки одного разу натрапила на самого Петра Олексійовича. «Слухаю», — сказав утомленим од читацької уваги голосом. У Варі Юхимівни й долоня змокріла, так боялася, що він покладе трубку. «Але ж у мене зараз дуже багато роботи! — мовив письменник. — Дружина вам, здається, пояснювала?» — «Петре Олексійовичу, ну, просимо! Ви не уявляєте навіть, як ми всі вас тут любимо! Це для нас буде святом!..» — «Гаразд, — погодився нарешті Петро Олексійович. — Як до вас добратися?» — «Ми пришлемо по вас машину. Я сама приїду. Дякую, Петре Олексійовичу!»
Машину дав директор заводу — спробував би тільки не дати! Клуб аж тріщав — стільки народу зійшлося. Вечір вдався на славу, всі були задоволені. Варя Юхимівна сиділа в президії поруч з письменником, і весь зал дивився тільки на нього, особливо, коли Петро Олексійович виступив (а виступив він дуже гарно, прямо-таки не вірилося, що можна отак говорити)… Варя Юхимівна була впевнена, що всі дивляться лише на письменника, тому й не помічала єдиної пари очей, прикутої пильно до неї.
Ті очі належали літньому вже чоловікові з таким хворобливим та брезклим лицем, наче він вийшов щойно з лікарні. До того ж він був дуже недбало поголений: бритва хоч і пройшлася по підборіддю, щоках, але полишила кущики сивої щетини. Й одяг на чоловікові був пожмаканий, наче він у тому одязі й спав. Чоловік сидів у десятім ряду і не зводив очей з Варі Юхимівни.
Коли ж виступи скінчилися, й одлунали оплески, і письменник, навантажений квітами, спустився зі сцени, а за ним щаслива Варя Юхимівна, чоловік отой так і рвонувся до неї, та одразу ж і застиг, ухопившись за спинку стільця, а обличчя його враз спітніло. Провів поглядом Варю Юхимівну і лише тоді, як вона зникла, вийшов з ряду в прохід. Ішов, прикульгуючи на ліву ногу, й протез скрипів голосно.
А другого дня рано-вранці зустрів Варю Юхимівну коло бібліотеки. Побачила його здалеку: стояв на ганку, спершись на перила, біля ніг валялась купа недокурків. Хотіла зауважити, що тут не курять, але чоловік так пильно дивився на неї, що Варя Юхимівна збентежилась.
— Ви до мене?
Чоловік хотів щось сказати, та враз закашлявся, вхопився за груди.
— Я вас слухаю, — сказала Варя Юхимівна: в ній у самій щось здригнулося, щось таке забуте, що годі його й усвідомити. — Може, до бібліотеки пройдемо?
Сприйняла його мовчання за згоду, одімкнула двері, зайшла. Чоловік вслід за нею зарипів протезом.
— То я вас слухаю. — Тут, у кабінеті, за столом з книжками, до Варі Юхимівни повернулась упевненість.