У чоловіка болісно пересмикнулось спотворене шрамом обличчя, він врешті здобувся на голос. Хрипко спитав:
— Не впізнаєш, старшина?
І Варя Юхимівна, збліднувши, ухопилась за стіл…
Весь той день ходила наче в тумані. Хоч куди б ішла, хоч що робила — перед очима стояв командир. Чомусь не цей, літній, брезклий, у пожмаканому цивільному одязі, а той, молодий, у військовому, перед яким вона обмирала. Йшов понад окопами, недбало відмахуючись прутиком від куль та осколків… Варі Юхимівні здавалося, що та хворостина й досі зберігається в літнього оцього чоловіка.
Згадала, що вдома нічого їсти. Сказала дівчатам, що їй треба до селищної ради… Дівчата, здається, перезирнулися розуміюче — Варю Юхимівну так і обсипало жаром!.. Поспіхом вийшла… Заскочила не в гастроном, що був поруч (дівчата могли побачити), а в продуктовий, коло вокзалу. Поки купувала, здавалося, що й продавці, посміхаючись кожен про себе, поглядають на неї. Купила сиру голландського, півкіло ковбаси, масла, дві банки шпротів, цілу хлібину, цукерок і тістечок: ніколи не приймала гостей, тому здавалося, що все буде мало.
Прибігла додому і тут лише згадала, що збиралася зайти до перукарні. Глянула в люстро, надіючись, що обійдеться й так, — ні, не обійдеться…
У перукарні, на щастя, нікого не було: ранні відвідувачки вже почистили пір’ячко, а пізні ще не прибилися. Перукарка нудьгувала в кріслі, гортаючи до дірок зашморганий «Журнал мод». На молоденькому обличчі її було стільки фарби, що вистачило б на жінок усього містечка. Вгледівши Варю Юхимівну, вона відклала журнал:
— Перманент?
— Робіть, як вважаєте краще, — відповіла Варя Юхимівна. — Тільки, будь ласка, швидше.
— Можна швидше? — попросила згодом: здавалося, що безнадійно запізнюється.
— Я і так поспішаю! — відповіла ображено дівчина. — Брови будемо фарбувати?
— Фарбуйте.
— Готово! — сказала згодом перукарка, і Варя Юхимівна розплющила очі.
З люстра на неї глянуло чуже обличчя. Висока зачіска, наведені брови, пофарбовані вії. Варя Юхимівна ніяк не могла вирішити, погарнішала вона хоч трохи чи стала зовсім уже потворою.
— Треба ще губи підфарбувати, — порадила дівчина. — Візьміть ось помаду.
— Обійдеться й так, — сказала Варя Юхимівна.
Йшла додому й одверталася, коли хто траплявся назустріч. «Хоча б не зустріти знайомого!»
Поки варилась картопля, прибирала в кімнатах. Потім накрила новою скатертиною стіл, виставила тарілки, поклала дві виделки й дві ложки. Нарізала сир, ковбасу, відкрила шпроти. Подумала, що непогано б поставити й квіти, бачила на іменинах у знайомої вчительки, але квіти у неї в дворі не водилися, бігти ж позичати в сусідів вона не хотіла. «Обійдеться й так!»
Зварилась картопля, закипів чайник. Надворі сховалося сонце, кімната заповнилась сутінками. Варя Юхимівна сиділа в своєму єдиному платті, пошитому минулого року, якого майже ще й не носила (звикла до строгого крою костюма), й, затиснувши ліву руку поміж колінами, прислухалась до кроків на вулиці…
І прогавила.
— Можна?.. А чого без світла?
Лише зараз Варя Юхимівна усвідомила, що сидить у цілковитій темряві. Схопилася, ввімкнула світло.
— Ну, здрастуйте в хаті!.. А в тебе, старшина, нічого земляночка! Пам’ятаєш фронтові наші бліндажі та землянки, га? — стояв усе ще у дверях, роздивляючись кімнату, і Варі Юхимівні враз здалося, що він оте робить навмисне, щоб приховати власне збентеження, і ще вона подумала, що не знає, як його ім’я… Лейтенант, комроти — і все! Їй знову впали в око пожмаканий одяг на ньому і хворобливо брезкле обличчя.
Лише шрам, що розсікав ліву брову, нагадував колишнього лейтенанта. Та очі: вони, здавалось, аніскільки не змінилися. Були такі ж гарячі й насмішкуваті.
— Ну, ще раз здорова була, старшина! — зарипів протезом.
Рука його була волога й гаряча. Варя Юхимівна враз пригадала, як висаджувала його на візок, і подумала, що тепер навряд чи й змогла б: так він розповнів.
— Прошу до столу! — сказала збентежено. — Ось, чим багата…
Згадала одразу ж про картоплю, яка мліла в духовці.
— Вибачте, я зараз…
Коли повернулася, він уже сидів за столом. Роздивлявся наїдки, по тарілках акуратно розкладені, схвально прицмокнув:
— Оце б туди, в нашу землянку!.. Га, старшина?
А коли Варя Юхимівна наклала й картоплю, спитав:
— А де ж фронтові сто грамів?
І лише зараз до неї дійшло, що вона не купила нічого випити. Варя Юхимівна нічого міцнішого, окрім сухого вина, не пила. Та й то лише ковток. Але ж про те, чим пригощати чоловіка, могла подумати!..
— Ех, товаришу старшина, товаришу старшина! — похитав він головою докірливо (а очі сміялися). — Про все за вас треба думати!
Послав руку під стіл, висмикнув пляшку горілки.
— Хоч чарки в тебе знайдуться?
Варя Юхимівна метнулась до буфета, взяла дві чарки, які стояли, ще, мабуть, відтоді, як був живий її тато. Витерла швиденько, поставила перед ним.
Він їх одразу ж і налив.
— Так за що будемо пити? Га, старшина?
— Може, за зустріч?
— За зустріч? — перепитав він і похитав головою. — За зустріч ми з тобою ще вип’ємо… Не раз іще вип’ємо… — скрипнув протезом, звівся, і Варя Юхимівна мимоволі звелася, таке в нього стало урочисте й строге обличчя. — А вип’ємо за тих, хто не повернувся з отієї висоти! А повернулися звідти, мабуть, лише ми удвох. Ти і я, старшина…
— Вип’ємо, — сказала Варя Юхимівна, віддано дивлячись на свого командира: не бачила ні костюма пом’ятого, ні обличчя одутлого, ні зовсім уже сивого чуба: колишній її лейтенант стояв перед нею. Рішуче перехилила до дна, ледь втрималася, щоб не закашлятись, не бачила вже, куди й чарку поставила, так обпекло, а він її ще й похвалив:
— Молодець, старшина! Оце по-фронтовому!
Після другої чарки, вже за зустріч (Варя Юхимівна цю ледь пригубила, їй і першої вистачило)… — після другої він запитав:
— Ти мене витягла?
Варя Юхимівна лише кивнула.
— Я так і знав. — І наказав: — Розповідай!
Варя Юхимівна, мов була й досі в армії, стала слухняно розповідати. Розповідь спершу їй не давалася, заважала чи то випита горілка, чи його пильний погляд, а потім вона немов перенеслася в той сорок другий, і все, нею пережите, від початку бою аж до останньої хвилини на плоті, постало так виразно й ясно, наче воно відбулося вчора…
— А потім я вже не пам’ятаю нічого…
— Тоді тебе й поранило?
— Так, — кивнула вона. І — диво! — вже не соромилася свого порожнього рукава. Досі ж завжди пам’ятала про нього: намагалася сидіти так, щоб він бачив лише її ліву руку.
Він довго мовчав. Потім звів голову, подивився на неї, і очі його були напрочуд теплі й ясні:
— Ти віриш у долю?
— А ви? — поцікавилась в свою чергу Варя Юхимівна: запитання його чомусь пронизало її всю.
— Я — вірю!.. Я багато в що навчився вірити… в те, що не випадково приїхав у гості до сестри… Що до клубу прийшов… От наче що штовхало в спину… Не до письменника — до тебе йшов, старшина!.. А якби не прийшов?..
У Варі Юхимівни все так і стиснулось всередині.
— Ні, я не міг не прийти! — сказав він переконано. — Бо нам судилося жити вдвох… Ну, я піду, покурю, а ти, стелись… Стелись, старшина!
Звівся, вийшов надвір, а Варя Юхимівна все ще сиділа обмерла. Потім гарячково, боячись, що він от-от зайде, постелила йому тут же, на ліжку, що на ньому спала сестра, а сама побігла в іншу кімнату. Зачинила двері, скинула плаття, пірнула, сама од себе втікаючи, в ліжко. Лежала, обмерла, вслухалась до болю в напружену тишу.
Грюкнули двері, заскрипів металево протез. Залунав його голос: він чи то гмикнув, чи сказав щось глузливе. Дзенькнула чарка, забулькотіло з пляшки. Потім знову зарипів протез, здається, до ліжка… ні, до дверей… Варя Юхимівна пірнула вже під ковдру… Двері одчинилися навстіж, в нещадно світлому прямокутнику зачорніла його постать: в одній руці тримав подушку, в другій — ковдру.
— Ти це ж що, старшина?
Підійшов до ліжка впритул, і вона покірно посунулась, даючи місце ще одній подушці та ковдрі…