Потім він питав її вражено:
— Ти була дівкою?.. Ну, ти даєш!..
Сів, закурив, і Варі Юхимівні, яка куріїв терпіть не могла, цей дим здався таким рідним та любим, що вона не витримала — заплакала. Мовчки, соромлячись сліз. Витирала їх поспіхом, а він, докуривши, знову ліг, поклав руку на її оголені груди, і рука його була гаряча й солодка…
Варя Юхимівна прокинулась од того, що змерзла, тулилася голою спиною до холодної стіни. Ще не розплющуючи очей, попробувала потягнути ковдру на себе й натрапила рукою на тверде плече. Й одразу ж все пригадала. «От я й заміжня, — подумала. — І в мене є чоловік…» Кілька разів повторила це слово, звикаючи до нього, а потім обережно, немов боячись розбудити його, розплющила очі.
Він міцно спав. Лежав до неї спиною, обличчям у подушку. Бачила лише плече, шию, потилицю, розкуйовджене сиве волосся. Тихенько посапував, як дитина, і Варя Юхимівна чомусь подумала, що жилося йому досі важко й незатишно, вона аж потяглася рукою — доторкнутись ласкаво до нього, та знову побоялася, що розбудить. Побоялась того, що він побачить її голою, особливо ж одтяте праве плече. І хоч їй хотілося пригорнутись, приголубитись до нього, обережно відкинула ковдру, ще обережніше залишила ліжко.
Кімната вже купалася в світлі. Чистому, ранковому, наче крізь сито просіяному. Плаття її святково червоніло на бильці, а поруч з ліжком лежав його взутий протез. Сяяв металом, тьмянів пластмасою, жовтів реміняччям. Поряд валялися штани й піджак, сатинова темна сорочка: вони були мов ще більше пожмакані, аніж учора.
Швиденько, боячись, що він от-от розплющить очі, натягнула плаття, зібрала його одіж: вирішила випрасувати, поки він спить. Вийшла навшпиньках, причинила за собою двері.
Ввімкнула праску, прибрала зі столу. Пляшка валялася порожня, не було горілки і в її чарці, щось ворухнулося тривожно в ній, але вона одразу ж пригасила той порух, примусила себе думати про інше. Що треба ж іще встигнути приготувати сніданок, не буде ж він жити самим чаєм: знову наче поверталися роки, коли біля неї жило двоє дітей.
Пославши на стіл ковдру, старанно випрасувала його одяг. Тут же, на стільці, й повісила. Поклала на сковорідку масло, вчорашню картоплю, нарізану дрібно ковбасу. Прокинеться — якось уже сам здогадається запалити газ, розігріти. Хотіла написати записку, та згадала, що досі не знає, як його звуть. Випила похапцем склянку чаю, прислухалась: він ще спав.
Йшла до бібліотеки й думала про нього. Як він прокинеться, як пошука її поглядом, а може, й покличе, аж тоді здогадається, що вона пішла на роботу. Зненацька згадала, що забула виставити цукор, — хоч вертайся! — але вона й так уже запізнювалась, дівчата ж уже, напевно, чекають на неї.
І потім, уже в бібліотеці, думала лише про нього. Ледь дочекалася перерви на обід, — майнула додому.
Хата була замкнена, добре, що мала запасний ключ. На столі, поруч з неприбраним посудом, лежав аркуш паперу. «Буду о сьомій нуль-нуль. Віталій».
Віталій! Нарешті вона знає, як його звати.
І потім, у бібліотеці, ледь діждалася шостої. Мала зготувати вечерю до його приходу. Крадькома розгортала записку, читала й перечитувала.
Ім’я його вживалося, вростало в неї, пускало коріння. Повнило всю. «О сьомій нуль-нуль!» — аж засміялася щасливо. Добре, що ніхто не помітив!..
Додому верталась бігцем…
Він прийшов ще раніше — значно раніше. Полишив двері одчиненими, наче хотів вивітрити важкий дух перегару. Лежав у першій кімнаті, хропів і стогнав. Як був у костюмі, в брудних черевиках. Набрякле обличчя посиніло, шрам пульсував гарячково.
Варя Юхимівна якусь мить стояла, ламаючи брови, потім вуста її рішуче зімкнулися. Поклала на стіл пакунок з їжею, заходилася роззувати-роздягати сонного. Попомучилась із своєю єдиною рукою, звільняючи важке п’яне тіло від одежини. Роздягши й ковдрою вкривши, сіла безсило на стілець.
Довго не спала. Він часто стогнав, Варя Юхимівна зривалася, бо здавалось, що помирає. Десь серед ночі встав, довго пив воду, що її Варя Юхимівна поставила поруч, на табуретці, потім закурив. Ядучий дим просочився аж сюди, і був він гіркий та неприємний, в неї й голова розболілася, але вона не встала, не вийшла до нього: не знала, що йому казати.
І гірко, й невтішно пекла одна й та ж думка: він — алкоголік.
Заснула десь аж під ранок: він врешті заспокоївся. Звелася, вся геть розбита, прислухалась: в тій кімнаті — ні звуку. Обережно прочинила двері: його не було. Порожня постіль, порожній графин: він висушив всю до дна воду. І кілька недокурків тут же, біля ліжка. І важкий невигубний сморід.
Варя Юхимівна пошукала очима записку — записки не було. Цього разу він зник, не обіцяючи повернутись в «нуль-нуль», і хоч вона надіялась, що він сьогодні прийде тверезий, так їй жаль було свого миттєвого щастя, відчувала, що надія ця марна. А їй же треба поговорити з ним, із тверезим. Про що, не знала поки. Знала лише, що треба.
Він так і не з’явився того вечора. Даремно ждала Варя Юхимівна, щоразу схоплюючись, як тільки за вікнами лунала чиясь запізніла хода. Думки, одна тривожніша іншої, все більше обсідали її. То здавалося, що десь лежить п’яний посеред вулиці. То що його побили. Ладна була бігти й шукати. Але куди бігти, де шукати?
Вже була б рада йому навіть п’яному. Аби лише з ним нічого не скоїлось. Аби лиш прийшов.
Вранці вирішила навідатись до його сестри: може, він у неї? В першу ніч він розповів Варі Юхимівні про сестру, до якої приїхав у гості. Сказав, де вона працює. На цегельному заводі, в нічній зміні, а живе поруч, в єдиному п’ятиповерховому будинку, другий під’їзд, двадцять третя квартира. Розповідав так докладно, немов знав наперед, що Варі Юхимівні доведеться його розшукувати.
— Тільки стукати треба, бо там зіпсувався дзвінок.
Варя Юхимівна й постукала, після обіду, коли трохи звільнилася від роботи. Та збігала додому: довідатись, чи не приходив.
Не приходив…
Двері відчинила молода ще жінка. Й дуже схожа на нього. Тільки всі риси обличчя були делікатніші, м’якші.
— Заходьте.
Підлога так сяяла, що Варя Юхимівна мимоволі глянула на свої черевики.
— Проходьте, сідайте.
Варя Юхимівна все ще оглядалась розгублено: не могла уявити Віталія в цій прибраній кімнаті. Йому тут просто не було місця.
— Я вас упізнала, — сказала тихо жінка.
— Ви наша читачка?
— Ні… Я того вечора була в клубі.
Її погляд зачепився об порожній рукав Варі Юхимівни, метнувся збентежено вбік. Варя ж Юхимівна не знала, з чого починати. Не питати ж у лоб, чи він тут ночував!
— Я… з приводу вашого брата… Ми з ним давні друзі… фронтові… Він розповідав вам, певно, про мене?
Жінка мовчки кивнула.
— Я була в його роті санінструктором… — «Навіщо я все це їй розповідаю?.. Я наче виправдовуюсь перед нею!» — Вашого брата важко поранило, і мені довелося виносити його з бою… А позавчора він зайшов до мене…
— То це він у вас ночував?
Варя Юхимівна відчула, як спалахнуло обличчя. Набралась мужності, глянула прямо в очі його сестри:
— Так… Він ту ніч був у мене… Обіцяв знову прийти…
— Обіцяв! — гірко розсміялась сестра. — То горілка його обіцяла!..
— Він… зараз у вас?
— Був, та нема: побіг похмелятись! Без нього ж і чайна не одчиниться! Скільки ми з ним намучились — не просихає ні вдень ні вночі. Маму в могилу поклав…
— У нього… є сім’я?
— Була. Жінка була, двоє діток було — розбіглися всі… А тепер от унадився в гості… Чоловік уже й не розмовляє зі мною… А що я зроблю: брат же, не виганяти на вулицю!.. Та й жалко… Він же роками з лікарень не вилазив, рани замучили. З-за них, проклятих, і пити став: все одно, казав, помирати. — Жінка, вже не криючись, плакала.
— Мені б з ним ще раз зустрітись, — сказала Варя Юхимівна. — Поговорити…
— Поговоріть. Може, хоч ви яку раду дасте. — Й одразу ж додала безнадійно: — Тільки йому вже ніщо не поможе !
— То я зайду до вас увечері…
— Заходьте, чого ж…
Та йти того вечора до його сестри не довелося: він знову з’явився у Варі Юхимівни. Повернулась додому — лежав на постелі без пам’яті.