Цього разу мов легше було його роздягати. До того ж Варя Юхимівна вже знала, що їй робити. Ходила ще вдень в поліклініку, радилася з лікарями. Відповідь була одна: тільки лікувати! І то не вдома — в стаціонарі.
Розпитала докладно, де та лікарня, чи довго там лікують. І чи всіх виліковують. Мусила знати все, перш ніж затівати розмову. Роздягти, вклавши як слід, і сама лягла поруч: щоб не зник, як того разу…
Спала не спала — підхопилася вдосвіта. Знову випрасувала сорочку, костюм, приготувала сніданок. Потім сиділа й чекала терпляче, поки він прокинеться. На роботу не поспішала: ще вчора на всяк випадок попередила, що може запізнитись.
Він прокинувся близько одинадцятої. Каламутний погляд, опухле обличчя. Простяг лежачи руку, дістав цигарку. Запалив, на Варю Юхимівну навіть по глянувши. Затягся жадібно, закашлявся. Кашляв довго й важко, як старий дідуган, і щоразу хапався за груди. «Й ото так мучитись!» — думала Варя Юхимівна. Їй і жалко його було, а разом ворушилась і досада на нього: пив же сам, ніхто не примушував.
Він же, вдосталь накашлявшись, з огидою відкинув цигарку, попросив, усе ще на неї не дивлячись:
— Дай води!
Довго пив, і на обличчі його була відраза, наче не воду йому подали — помиї.
«І треба ж було отак напиватися!» — хотіла сказати Варя Юхимівна, та вчасно стрималась. Сама не терпіла нотацій.
Натомість якомога веселіше сказала:
— Вставай, будемо снідати!
Буркнув щось нерозбірливе, посунув з ліжка.
Довго вмивався, ще довше відпльовувався. Вліз у сорочку, в костюм, не помітивши навіть, що вони випрасувані, сів, похмурий, до столу. Їв не їв, одсунув тарілку.
— Мені б чаю… Міцнішого…
Варя Юхимівна подала йому й чай: заварила, як дьоготь. І поки він жадібно сьорбав, завела мову про те, що йому треба лікуватись.
На її подив, одразу ж погодився:
— А сто грамів буде?
— Буде!
— Тоді лікуй!.. Лікуй, старшина!.. Тільки дай чимось вогонь в душі залити…
— А нікуди не втечеш?
— Ось хрест святий — не втечу! — перехрестився широко він.
З Варя Юхимівна йому одразу ж повірила.
— Я зараз, — сказала вона, схоплюючись. — Це недалеко.
— Давай, старшина!
Потягся потім, коли принесла, до пляшки, як дитина до соски. Одкоркував, налив повен кухоль, блаженно примруживши очі, випив до дна.
— Х-ху, як на світ народився!.. Спасибі, старшина!.. — І знову потягся до пляшки. — А тепер давай вип’ємо вдвох. За фронтових наших друзів.
Варя Юхимівна відмовилась. Йому ж не забороняла: хай напивається. Що хоче, хай робить, лише б не втік.
Згодом, зовсім сп’янівши, ліг на ліжко й одразу ж заснув. А Варя Юхимівна, прибравши зі столу, побігла до Гапочок: домовитись про машину. Щоб сьогодні в лікарню й одвезти.
Повернулася — його не було. Втік, знову втік, навіть п’яний утік! Варя Юхимівна аж заплакала від досади та злості на нього, а потім побігла до його сестри: не інакше, поволікся туди одсипатися.
— Був, — сказала сестра. — Попрощався й поїхав.
— Куди? — спитала з відчаєм Варя Юхимівна.
— Та додому ж… У село… Там йому ніхто не заважає отруту дудлити. Отак нею, проклятою, колись і заллється!
Поверталася Варя Юхимівна додому з таким відчуттям, наче її зрадили. Як ніхто ще не зраджував. Довго сиділа вдома: не хотілось нікуди й виходити. А перед очима: як вона висаджувала його, важко пораненого, на візок. І як потім нахилялася над ним на плоту, прикриваючи од літака.
Зрештою надумала от що: вона його таки порятує! Врятувала тоді, порятує й тепер. Візьме його адресу в сестри, поїде слідом, все село, весь район на ноги поставить, а примусить його лікуватись!
— І ніде ти від мене не дінешся! — сказала вже в темряву.
Роздяглась, лягла: мала добре виспатись перед дорогою.
Спала погано: цілісіньку ніч боліла рука.
Колектив і Колядко
Спершу появився портфель: щось середнє між вантажним пульманом і металевим баком, — у такий зсипають сміття. Тож зрозуміло, чому власник цієї шкіряної посудини пихкотів, мов паровоз.
— То де… пуф-ф-ф… ваша хвора?
А я все ще не міг відірвати погляду од портфеля. Шкіра на ньому була вже не чорна, а біла, металеві дужки поіржавілі та вичовгані. Він давно втратив первозданну форму свою і скидався на що завгодно, тільки не на портфель.
— Хвора? — врешті отямивсь я. — Прошу сюди… Дозвольте потримати портфель… — Він уже прицілювався до вішалки, щоб скинути плащ.
— Завелика для нього честь! — сказав весело він і бухнув портфелем об підлогу. — Завелика честь!
Відсапуючись, звільнивсь од плаща (розміру п’ятдесят восьмого — не меншого!). Зняв замацаний на крисах капелюх.
— То де ваша хвора? — Він уже йшов до кімнати, на ходу витираючи величезною хустиною шию. — Ви не знаєте, до яких пір отак смажитиме? Сказилось, чи що?.. Дозвольте? — Протиснувся поміж мною й одвірком, придушив мене черевом. — То оце ваша хвора?
Теща лежала на горі подушок помираючим лебедем. Погаслі очі скорботно стулений рот. Три місяці тому з нею стався інфаркт, і відтоді, повернувшись з лікарні, теща не спиналась на ноги. Лежала й чекала неминучої смерті.
Я й дружина весь оцей час ходили навшпиньках, розмовляли тільки пошепки. Квартира наскрізь пропахла ліками, від мене теж несло, як од аптеки, і знайомі, зустрівшись, цікавились моїм здоров’ям.
Щоранку, прокинувшись, я насамперед заходив до тещі:
— Ну, як ваше, мамо, здоров’я?
— Погано, — незмінно відповідала вона і дивилась на мене з таким докором, наче я був тому причиною.
І майже щотижня — приступи стенокардії. Як правило, посеред ночі. Виклики швидкої допомоги, налякані очі дружини, чекання напружене: їде? не їде? А потім, коли зроблять обов’язковий укол і теща нарешті засне, довге безсоння в постелі. І шум, і дзвін у голові протягом наступного дня.
І обов’язковий, уже вранці, виклик дільничного лікаря. Старенької Марії Андріївни, яка, так і не поставивши тещу на ноги, пішла нещодавно на пенсію.
— Так що трапилось?
— Викликали швидку допомогу, — каже з докором теща: як ви тут не старайтесь, а мені все гірше й гірше. — Коли б уже швидше померти?
— Ну, цього я вам не рекомендував би! — відповідає лікар бадьоро. — Померти завжди встигнемо. Це від нас не втече.
Витирав піт уже з обличчя. А свій жахливий портфель поставив не на підлогу — на крісло. На білосніжний чохол, що його, старанно випрасувавши, наділа сьогодні дружина. Сопучи, підсунув ближче до ліжка стілець, сів — стілець затріщав, ладен розвалитись.
— Добренько, будемо знайомитись. Віднині, хочете ви цього чи не хочете, я буду вашим лікарем. Зовіть мене Андроником Федотовичем.
Теща суворо й осудливо дивилась на нього. Їй явно не подобався бадьорий тон лікаря. Важке обличчя її стає ще важчим, губи несхвально стискаються.
— В мене був приступ стенокардії, — каже вона; їй, мабуть, здається, що лікар не знає, наскільки вона хвора. — І три місяці тому був розмитий інфаркт.
— Стенокардія? — перепитує він неуважно. — А от ми зараз її послухаєм — вашу стенокардію. Спробуємо впіймати за хвостика…
Теща зовсім уже невдоволено супиться: про її хворобу насмілюються отак говорити!
— Ваню! — стогне вона. — Накапай мені двадцять п’ять крапель валокордину. Щось моє серце…
Двадцять п’ять крапель — для демонстрації. Коли тещу хапає по-справжньому, вона просить сорок — не менше.
— Зачекайте, — зупиняє мене лікар. — Ще встигнемо випити. Спершу треба послухати.
Бере свій портфель, що — я так і знав! — лишив на чохлі дві темні смуги. Уявляю, що скаже на його адресу дружина! Та й на мою також: нащо дозволив поставити! Хотів уже вийти, щоб не заважати, але мимоволі затримуюсь: він саме відкрив свій портфель. Хоч знаю, що непристойно заглядати до чужих портфелів, все ж не можу перебороти цікавість.
Зібганий шарф (в отаку спеку!), величезний пакет, перев’язаний мотузом, купа книжок. Він риється в шкіряній тій посудині, бурмочучи заклопотано: