— Де ж я його в біса подів?
— Що ви шукаєте? — пита з осудом теща.
— Та стетоскоп, будь він неладен! Зверху ж клав…
— Візьміть наш… Ваню, подай стетоскоп. Он там, у шухляді.
Я висуваю шухляду: новий-новісінький стетоскоп сяє хромом. Всіма правдами й неправдами його дістала нещодавно дружина, як і прилад для вимірювання тиску: теща міряє свій тиск по двадцять разів на добу. Й аж радіє, коли він у неї високий.
— Не треба, — заперечує лікар. — Я звик до свого. Та ось він. Є! — Дістає стетоскоп, придбаний чи не в антикварному магазині, — такий у нього вигляд допотопний, ще й хвалиться: — Цим стетоскопом користувався ще мій покійний дідусь. Вміли колись добрі речі робити! — і — диво! — теща з повагою дивиться на той антикваріат. — От ми вас зараз і послухаємо… Ви нас на хвилинку залиште, молодий чоловіче…
«Шаман якийсь, а не лікар!» — думаю з осудом, полишаючи їх у кімнаті. Мені вже, слава богу, пішов тридцять п’ятий, а він — молодий чоловіче…
Стою в коридорі, мимоволі прислухаюсь до того, що діється там, за дверима. Чую басовите бубоніння тещі й тонкий, як у жінки, голос лікаря, що переходить іноді у фальцет.
— Та що ви мені таке кажете!.. Забудьте про той ваш інфаркт!
Вже посварились, чи що?
Не витримую, заглядаю в кімнату. І ледь не падаю: теща звелася з ліжка! Суне, як монумент, ледь переставляючи ноги, а він підтримує її, пробуючи обійняти за неосяжний стан.
— Отак, отак…
Дійшли до вікна, зупинились.
— От бачите, дійшли! — каже він переможно. — І, слава богу, не вмерли! А тепер давайте потихеньку назад…
Теща повільно обертається, на обличчі її вже не осуд, а розгублений подив. Наче все ще не може повірити, що це вона, смертельно хвора людина, спромоглася звестися з ліжка.
— Тепер ми вам напишемо кілька уроків, — каже Андроник Федотович, уклавши тещу. — Отже, так: сьогодні ви ще двічі пройдетесь до вікна. Вже самостійно.
— Я впаду.
— А ви постарайтесь не падати. Не думайте про це. Думайте, що обов’язково дійдете, і все буде гаразд. Я лікую одну хвору, значно важчу од вас… — Теща з недовірою слухає: не може, мабуть, уявити, що хтось більше хворий од неї. — Так ця моя хвора зараз сама ходить в аптеку. А починала, як і ви… Після третього інфаркту до того ж.
— Після третього інфаркту — вмирають! — каже переконано теща.
— Хто вам цю дурницю сказав? — сердитим фальцетом запитує лікар. — Після третього інфаркту живуть до ста років!.. У мене є хворі, які вже мають по чотири інфаркти. Бігають, як коні… Тож домовилися: сьогодні ще двічі пройдетесь до віконця й назад. Так в уроці й запишемо. — Бере аркуш паперу, пише свій дивовижний «урок», теща ж напружено стежить за його олівцем. — Тепер перейдемо до ліків. Що зараз п’єте? О, та тут у вас ціла аптека!
Величезний коробок стоїть поруч з тещею. Теща по кілька разів на день порядкує в ньому, любовно переставляючи ліки. В основному іноземні: югославські, польські, угорські, швейцарські, індійські — нашим лікам довіри немає, вони, на тещину думку, набагато слабші, ніж іноземні. «Ваню! — стогнала вона після кожних відвідин Марії Андріївни. — Сходи, дитино моя, до Кіри Василівни. — Кіра Василівна — тещина давня знайома, завідуюча аптекою. — Марія Андріївна прописала нові ліки. Каже, що ці обов’язково поможуть».
— У вас, либонь, грошей кури не клюють! — дивується лікар, перебираючи пакетики й слоїки. — Хто вам їх понавиписував? Цими всіма ліками коня можна звалити з ніг, не те що людину! І що за мода пішла: як тільки захворів — подавай закордонне. А в те, що в нас є не гірші, до того ж набагато дешевші, — про це наче не знаємо…
— То ви, мабуть, не хворіли! — заперечує теща. — Коли захворієш — не жалієш нічого.
— Правильно! І не треба жаліти. Але ж не викидати гроші на вітер! Крім того, ви привчаєте свій організм до ось цієї всієї отрути. А коли вас притисне по-справжньому, тоді вже й вона не поможе. Ці ліки треба тримати, як «швидку допомогу». Та й то далеко не всі. Я напишу вам, які, уже в третьому уроці. А поки що перейдемо до другого… У вас є валер’янка? Немає? А вам з усіх ліків найпотрібніша тепер валер’янка. Щоб ваше серденько відпочило від іноземних гостей.
Отак примовляючи, лікар записує «другий урок». Теща з недовірою дивиться на той папірець. Жодної ж іноземної назви!
Трохи втішив її, мабуть, «третій урок». На випадок, коли їй раптом погіршає…
— В нього що, нема більше хворих? — запитав з подивом я, коли лікар, попрощавшись і ще раз нагадавши про «уроки», врешті пішов.— Годину просидів!
— Мабуть, є, але не такі хворі, як я! — заперечує теща. Ти б, Ваню, скочив у аптеку за валер’янкою. Спробую, хоч не знаю, чи допоможе, — додає вона з сумнівом.
Я іду по валер’янку, радіючи, що цього разу не доведеться непокоїти Кіру Василівну. Бо мені, признатися, вже їй і на очі появлятися соромно.
Повернувшись, застигаю в коридорі: з тещиної кімнати доноситься стогін. «Невже знову приступ?» Одчиняю похапцем двері й бачу неймовірну картину: теща сама йде до вікна! Стогне, ледь переставляє ноги, а таки йде!
— Вас підтримати, мамо? — кидаюсь до неї.
— Не треба, — відповідає вона з таким страдницьким виглядом, наче йде на ешафот. — Я вже якось… ой, ой… сама…
Дійшовши до вікна, довго стоїть, вчепившись у лутку. Потім чую її здивований голос:
— Ваню, а коли це ти встиг пофарбувати паркан?
Я, учитель середньої школи Іван Пилипович Кравченко, урочисто засвідчую: теща давно уже лежала б у могилі, якби не Андроник Федотович. До того йшлося, бо всі лікарі попередні, потураючи тещі, цим її лише підпихали до останнього притулку людини, де «ні печалі, ні воздиханія».
Два роки тому теща моя лежала прикута до ліжка. Два роки тому її невиліковна хвороба висіла над нами дамокловим мечем, здатним обірватися щомиті й упасти на наші нічим не захищені голови. «Якщо я й покину ліжко, то тільки в труну», — раз по раз казала теща, а ми, хоча й заперечували, про себе вірили, що так воно буде. «Ви б сходили на кладовище, нагледіли там хорошу місцину для мене», — стогнала вона, й одного разу я таки там побував, і дружина моя побувала, хоч ми в цьому зізналися одне одному лише тоді, як тещі пішло на поправку.
Тож теща нізащо не стала б на ноги, коли б не новий наш лікар Андроник Федотович.
«Уроки» пішли тещі на користь. Пам’ятаю, як другого дня лікар з’явився до нас уже без виклику.
— Ну, як наша хвора? — спитав, скидаючи плащ. Подивився пильно на мене: — Ви сьогодні мені не подобаєтесь. Голова не болить?
— Та трохи болить. — У мене й справді боліла голова.
— Якась неприємність на роботі?
— Та ні… — Хоч неприємність була, я й спав через це погано, та незручно було признаватись.
— Посварилися з жінкою?
— Та ні, слава богу…
— Тоді від чого ж голові вашій боліти? Тиск міряли?
Тиск я не міряв ніколи. Та й узагалі не любив мати справу з лікарями. Вистачало тещі.
— Давайте я вас послухаю. Давайте-давайте! Це не завадить.
Примусив мене роздягтись до пояса, дістав допотопний свій стетоскоп. І лише зараз я зрозумів, чому він ним так дорожить: дерево було приємне й тепле на дотик, не те, що метал. Якийсь наче струм побіг у мене від лікаря, біль у голові став наче трохи стихати.
— Не бачу нічого серйозного, — сказав Андроник Федотович. — Дещо підвищений тиск… Ви до цього тиск міряли?
Відповів, що не міряв. Не люблю ходити до лікарів.
— То добре, що не любите, — аніскільки не образився він. — Але свій нормальний тиск треба знати. Він у вас зараз явно підвищений. І серце працює напружено… Що ж ми з вами зробимо? — Він наче радився зі мною.
— Може, пройде й так.
— Може, й пройде… Та краще все ж допомогти організмові, підштовхнути його в потрібному напрямку. Тож давайте напишемо з вами невеликий урок. Я вам випишу ліки, не лякайтесь, абсолютно невинні, а ви їх із тиждень поприймаєте. Аркуш паперу знайдеться?
Знайдеться. Щоб в учителя та не було паперу!
— То несіть — разом будемо малювати.
Почерк у нього чіткий, розбірливий, не схожий на лікарський.