— Ось по цій схемі протягом тижня й приймайте. Тільки прошу вас: не забувайте.
— Навіть тоді, коли голова перестане?
— Особливо тоді. Будь-яку хворобу треба не тільки придушити в зародку, а й до кінця вилікувати. А тепер підемо до вашої хворої. Як вона там?
— Де ви так довго були? — поцікавилась теща ревниво: коли вона хворіла, то більш ніхто не мав права нездужати. Я не встиг попередити Андроника Федотовича, так він, мабуть, і сам здогадався.
— Раялись про онука. Онук у мене в школі… Ну, як ми себе почуваємо?
— Погано, — стогне теща. — Серце всю ніч щеміло — місця собі не знаходила.
— Урок мій виконали?
— Виконала.
— І після цього кажете, що вам погано? — перейшов на фальцет Андроник Федотович. — Та коли б вам було погано, ви б самі нізащо не дійшли до вікна!.. А те, що серце щеміло, то що ж ви хочете. Ви ж його три місяці балували, лежачи без руху. Здорову людину покласти на три місяці — за серце стане хапатись. А ви ж таки хвора! М’язи ослабли, от воно й щемить. Давайте-но зміряємо тиск. І тиск трохи понизився: значить, наші з вами уроки правильні. Сьогодні зводились?
— Ні.
— Ану, встаньте, пройдіться до вікна й назад. Не бійтесь, я ж тут. Отак, отак… Сміливіше ступайте, підлога не провалиться! А тепер знову послухаємо пульс. Пульс став вищий, але це абсолютно нормально. Ви пішли, дали навантаження, серце й зреагувало одразу ж. Як у кожної нормальної людини.
Прощаючись, він ще раз нагадав:
— Не забувайте ж урока! Щодня по кілька разів — до вікна й назад.
І теща ходила. Спершу — до вікна, потім по інших кімнатах. А згодом стала виходити в двір. За півроку добралась до вулиці. І нарешті настав день, коли вона вже сама, без лікаря, вирішила сходити в аптеку. Що замовити ліки, а що й показатись Кірі Василівні. Наперед смакувала, як та здивується.
Не дійшла. Повернулась, за серце хапаючись.
— На розі як ухопило, думала, що вже й кінець!
— Викликати лікаря?
— Не треба. Я вже якось сама.
Дістала «швидку допомогу», накапала в склянку. Потім таблетки ковтнула. Полежала — наче заспокоїлась.
— Завтра ще раз спробую. Мабуть, дуже швидко йшла.
Але й другого дня повернулась — аж жовта:
— Як до рогу дійду, так наче що стукне… О-ох, мабуть, я вже своє одходила!..
— А ви його оминіть, отой ріг, — під час чергового візиту порадив Андроник Федотович. — Ви якою дорогою йшли?
— Таж мимо Гапочок.
— То підіть іншою вулицею. Спробуйте.
І такий був авторитет Андроника Федотовича, що теща його послухалась. І дійшла до аптеки…
Тепер теща практично здорова людина. Не без того, звичайно, щоб у неї не траплялися приступи, особливо коли псується погода, але «третій урок» діє безвідмовно, і ми вже забули, коли викликали швидку допомогу. Андроник Федотович за цей час став у нашому домі своєю людиною, дружина не знає, як йому й дякувати, теща ж ладна молитись на нього. Твердить весь час, що такого лікаря не було і не буде. Особливо розчулив він її подарунком: був у Москві, купив три батистові білі хустки (теща перед цим якось поскаржилась, що сонце напікає їй голову, а підходящої хустки не дістати). Ці три хустки тепер у неї найулюбленіші, вона їх береже і навіть прати не довіряє дочці.
І от цю людину збираються звільнити з роботи…
…Виженуть, виженуть, от побачите, виженуть, не я буду, якщо не виженуть, ото вже як надумались, то таки виженуть, по собі знаю, що виженуть, хоч куди б він не йшов. Думаєте, я не ходила, не оббивала пороги, не писала в газету? Писала, ще й як: синок у мене такий уже розумний та вчений, усе що хочеш опише. «Я вже, мамо, як напишу, то хай лиш спробують!» Еге ж, так і сказав, бо він у мене змалечку такий шанобливий та слухняний, він і женився, то матері сто разів спитав, зате ж і живуть душа в душу, як ті голуб’ята, та й чого б їм не жити: мати й наварить, і подасть, і прибере, попере. В матері вони, як у бога за пазухою, бо я така турботлива та жаліслива, що й сама собі іноді дивуюсь, у кого така вдалася. І чоловік мене й досі любив би, аби не покинув. Аби не ота Галька ротата, ота розлучниця люта, віділлються їй мої гіркі сльози. Віділлються! Скільки я тих сліз пролила — всіх моїх ворогів можна було б у сльозах тих утопити. Наварила приворотного зілля та й привернула до себе мого чоловіка. З чоловіками після війни сутужно було, бо, вважайте, всіх перетовкло й перебило, лишилася каліч одна. А мій же був як картинка, як намальований, бо я ж його таки доглядала, пестила — пір’їночці не давала впасти. То ота Галька, криворота, бульката, на нього оком і накинула та зіллям відьомським обпоїла. І не кажіть, все одно не повірю, що не зіллям, бо чого б тоді він до неї пішов? У неї ж і голова вічно нечесана, й хата неметена, а рот як розтулить, то так з тою рота жаби й скачуть. Як її мій чоловік і цілував! І ходить завжди розкарякою. А він же мене так кріпко любив, що й розказати не можна. Він же за мною й білого світу не бачив, а з тією ротатою не довго й промучився: два рочки проколотився та з туги за мною й помер. З’їла мого чоловіка й не подавилася. А що за чоловік у мене був, людоньки добрі!
Про що ж пак я? Ага — про лікаря, про сусіда мого. Ми отак обіруч і живемо: я осьдечки, а він ондечки, через пліт усе видно, і навшпиньки спинатись не треба. Там того й плоту, одна тільки назва, що пліт, дошки геть потрухлявіли, бо сусіди, які жили до Андроника Федотовича, не хазяїнами були, ой, не хазяїнами, як ті цигани, прости мене господи. І він немов з циганського роду, й вона, і діти їхні росли циганчатами, булькаті та чорні, і собака їхній на цигана схожий. То де таким біля хазяйства, їм аби лиш гуляти: куплять повен мішок маслаків, от на чому хочете поклянуся, що повний чувал, я сама не раз бачила, хрест святий — бачила, та до хати й припруть. А там уже дітлашня, циганчата невмивані, хто з молотком, хто з сікачем — висиплють оті маслаки на підлогу та й ну їх трощити. Поб’ють, потовчуть, порубають і в чавун, і в чавун: варити холодець. Ночви повні наварять, самогонки нагонять, гостей, таких же, як і самі, чортів, наскликають і ну гуляти до самісінького ранку! Земля гуде, небо трясеться, як почнуть танцювати. А вона, корова недоєна, сучка невмивана, вже й танцювати не може: сидить посеред кола й свистить, як скажена. А то іще й іхкає: «Іх! Іх! Іх!..» Шибки в мене бряжчать, стіни трясуться, ліжко ходором ходить: їм гульня та веселощі, а мені ніч безсонна та сльози. І синочок мій, тоді ще маленький, Василько, раз по раз серед ночі зривається: «Мамо, що то? Наша хата горить?» Бо мало їм хати, розпроклятим, розпалять посеред двору багаття та й ну тирлуватись довкола. «Спи, сину, — кажу йому, — не горить наша хата. То в сусідів наших горить — у вогні б їм вічнім горіти». Терпіла-терпіла, скільки могла, років п’ятнадцять, вважайте, терпіла, — тільки й того, що заявляла в міліцію. А міліція що, міліція сама тих вурків боїться, бо ще візьмуть і поріжуть, їм, п’яним, недовго: встромить ножаку й не скривиться, — міліція покрутиться-покрутиться та їх і полишить. Терпіла я ото, терпіла, а тоді й не витерпіла. Як вони пекельне багаття своє розвели серед двору, набрала двоє відер води та на нього й вилила: «Оце вам за всі наші муки та сльози! Танцюйте тепер по темному — стукайтесь лобами дурними!» Так той циган проклятий мене як садонув кулачищем, я ледве й богу душу не віддала! Він, він, хто ж іще інший, я і в міліції сказала, що він, а вони мені: «Давайте, тітко, свідків». Та де ж я тих свідків візьму, дурні ваші голови, як я була одна, а їх — повен двір? Як вони все й звалили на мене: мовляв, не тільки вогонь залила, а й хазяїнові нігтями морду списала. Ну, дряпнула разочок — по такому пискові гріх і не проїхатись, а те, що він мене замалим на той світ не спровадив, — того ніхто не бачив! То яка ж ви після цього міліція, як самі розібратись не можете, одиноку жінку захистити від знущання та глуму! Отака тепер правда у світі: тебе б’ють, а ти ще й мовчи.
Так і не зробила нічого циганам міліція: як гуляли, так і гуляють, як пили, так і п’ють, а щоб паркан полагодити, те їм не чешеться. Та й нащо їм паркан? Крім собаки, душі живої нема у дворі, хоч би тобі яку птицю на сміх завели. А в мене ж і кури, й гуси, й качки, й гиндики — птиці дурній не закажеш свого двору триматись, як пролізе туди, так і нема, так і щезне навіки. Я бігаю, я питаю, я шукаю, а воно вже вариться в чавунчику циганському. Піди докажи, що не з базару. Хоч і сліпому видно було, що не з базару, бо в тій хаті, в тому шатрі циганському й копійки не водилось ніколи: все пропивалось та прогулювалось. А от не впіймав, то й не злодій! Еге ж… Хоч ловила, ловила не раз, за руку замалим не хапала, коли оті вилупки, оті циганчата недороблені, через пліт моїх курочок вудили. Гачок до шворки прив’яжуть, на гачок хліба наліплять та й закидають до мене в двір. А курка — птаха дурна: ходить-ходить та й клюне. Я перший раз як побачила, то замалим не померла од ляку: біжить моя зозуляста з усіх ніг до плоту, крилами об землю молотить, дурним голосом скрикує. Шурх у дірку в плоті, і мов корова язиком злизала. Я слідом за ними. Поки оббігла, поки на вулицю вискочила та до їхнього двору добралася, вони моїй зозулястій і голову скрутили, й обпатрали. Батькувала я їх, батькувала, страмила-страмила, тільки всі слова мої — як об стінку горохом. Бо поганому виду немає й стиду.