Еге…
Про що пак я?.. Ага, таки ж про лікаря — сусіда мого. Вчепилася до мене нещодавно болячка, не знаю, де її й підхопила, чи то як прала та білизну надворі розвішувала, а воно ж уже було холодненько, чи деінде, тільки всю ніч наче мерзла і сни снились такі, що краще їх і не згадувати. То в якусь яму закопують, я викарабкуюсь, а вони сиплють землею. Хочу закричати — не можу. То за горло хтось душить, ухопив і душить — дихнуть не дає. То мама-покійниця взяли мене за руку та за собою й ведуть: «Ходімо, доню, тобі там буде краще!» І такі ласкаві до мене, як і за життя не були. «Куди ж це мене мама ведуть? — думаю про себе. — Я ж снідати своїм не зварила». А таки йду, не пручаюсь. А тоді глядь, а довкола хрести та могили, хрести та могили. «Оце ж смерть за мною приходила! — прокинувшись, подумала. — Видно, й тобі, Варко, вже пора в далеку дорогу збиратися». Подумать подумала, а не залежувалась, бо скоро ж моїм на роботу, а онукові — до школи. Готую сніданок, і щось мої руки не так, як треба, стоять. Аж син підійшов та й пита перелякано: «Мамо, що з вами?» «А що?» — питаю. «Та ви на свою шию погляньте!» Підніс мені дзеркало, а в мене на шиї наче гусяче яйце. Тож-бо мені снилось, що мене хтось за шию душив! Доторкнулась — болить. «Може, лікаря викличемо?» — питає. «Та нащо його кликати, сама піду!» Вмовляли мене, вмовляли син і невістка, щоб я хоч сьогодні на роботу не йшла, та я таки не послухалась: хто ж за мене підлоги помив? Обмотала шию пуховою хусткою та й пішла на роботу.
Пораю, мию, а лікарі та медсестри на роботу збігаються, та все мимо мене, все мимо мене. Те кивне, те словом обізветься, а ніхто не спитає, чого в мене шия обмотана. «Отак, — думаю, — помреш — ніхто і не гавкне!» і така мене обида бере, така обида… Аж ось і він — завжди трохи запізнювався. То те вдома забуде, то те, тричі вертається. «Добридень, Варваро Михайлівно! — Еге ж, він мене тільки так і звав. — А що це ви наче хомут на себе наклали? Чи не орати збираєтесь?» — «Орати, — кажу, — орати. Тільки не я, а болячка моя». — «Захворіли?» — «Та щось таке на шиї вискочило, — розповідаю. — Наче яйце гусяче, хоч бери та висиджуй». — «Ану, зайдімо до мене!» — «Хай потім, осьо підлогу домию». То він мене за руку та й потягнув за собою: «Ходімо, ходімо, потім домиєте». І як я не опиралась, як не відмовлялася, таки затягнув. Плаща скидає, білий халат одягає, командує: «Показуйте, що ви там нагуляли!» — «Еге ж, нагуляла, — кажу, — бо гульки одні в голові. Ні онука в мене, ні невістки, ні сина, ні роботи ніякої». — «Отож із парубками треба поменше вистоювати, стіни спинами витирати!» Жартуємо, а він уже мою цяцьку обмацує: «Болить?» — «Та наче трохи болить». А таки болить, дуже болить, тільки я змалечку терпляча. Як розпанахала, пригадую, сапою ногу, коли підгортала картоплю, то не побігла до матері плакатись, а заліпила землею і слиною та сиділа в картоплинні, поки й кров цебеніти перестала. До хати потім заходила, то від матері ховалась, щоб не побачили. Ото він мені вже заклопотано: «Доведеться вас, Варваро Михайлівно, покласти в лікарню. Та не тут, а в Києві». — «Та нащо мені тая лікарня! Переходю якось і так. Ви мені якусь мазь краще випишіть, я помажу — незчуюсь, де воно й дінеться. На мені, як на собаці, все зажива». — «Як на собаці? — питає. А сам мне, мне мені шию. — Ні, тут жодна мазь не поможе. Тут лікуватися треба серйозно. В стаціонарі. Ось напишу вам направлення, головний лікар підпише, та й з богом». Тут уже я, признатися, злякалась: що ж мої діти без мене робитимуть? Та й тут прибрати не встигла. Домила підлогу, такий-сякий обід стеліпала своїм та в Київ і поїхала. В еди… в еди… тьху, слово яке, помреш — не вимовиш! Ну, туди, де всі шиями хворі, в лікарню оту, що навпроти цирку, отак, на вуглі. Думала, ненадовго, а воно півтора місяця пролежала. Син та невістка частенько провідували, онука з собою привозили, і він тричі навідувався. Сусідки мої аж не вірили, що це — лікар. Родич, казали.
Півтора місяця пролежала, ще й тиждень на бюлетені пробула. Не різали, тільки щодня годували пілюлями, а скололи всю — на сито. І болячка моя сама собою десь щезла. Не лишилося й сліду.
А було б же гірше, коли б не послухалась та хворобу запустила. Надивилася там усякого.
То отаку людину та виганяти з роботи?
А почалося все з того, що я погиркався з жінкою.
Ще вчора домовилися сходити до лікаря. У мене щось завелося в грудях, душить та й душить, спати не дає. Ну, якось переходив би, так жінка ж: бухикаю всю ніч та раз по раз холодну воду пити зриваюся: ковтнеш — мовби трохи легше стає. Жінка спершу казала, що то в мене од курива, бо смалю день і ніч, я ж казав їй, що ні, курю, як досі курив, ні більше ні менше, а до цього ж так груди не рвало. Це я на роботі, мабуть, ухопив, на роботі в нас такі протяги, що й чоловіка, як зазівається, витягне. А робота ж у нас гаряча, та ще й під кінець місяця, коли план починає горіти, отоді вже чуби в усіх мокрі: і в роботяг, і в начальства. Ну, тоді жінка й сказала, що сходив би до лікаря, бо й сам не спиш, і мені спати не даєш. Я ж їй сказав: а ти чого не йдеш? Бо в неї щось із животом: що не з’їсть, стоїть, як цеглина.
І грілку гарячу майже щоночі до живота прикладає. Так утрьох і спимо: посередині грілка, ми — по боках. Жінка покомизилась, покомизилась і каже — йди сам. Потім таки згодилась — удвох веселіше: за одним махом усіх хвороб позбудемось.
Попросивсь я на роботі, щоб дали відгул на півдня, початок місяця — не горить. З жінкою вирішили вийти раніше, аби зранку до поліклініки добратись та першими бути. Вона ще до куми після цього збиралася заскочити, кума недалеко жила.
Ну, схопились, поснідали наспіх, стали збиратись. Я вже встиг і одягтись, як вона раптом згадала, що на мені майка й труси, ще з минулої неділі. Не могла раніше про це подумати! «Одягай свіжі, бо що там про мене подумають!» Робити нічого — переодягся похапцем, можна вже й іти, а жінка моя все ще в сорочці. То те плаття приміря, то те, як у магазині. Ждав я, ждав, ну, з півгодини, не менше, а тоді й не витримав:
— Ти скоро?
— Не заважай! Не стовбич надо мною!
І, наче навмисно, ще повільніше возькатися стала. Взяла кофту, здумалась.
Тут у мені й почало закипати:
— Ти що, заміж збираєшся?
— Може, й заміж. А твоє яке діло?
— Та хто тебе візьме, луб’я старе!
Як почула про луб’я — спалахнула.
— Йди сам, як тобі так ніколи!
— І піду, чорт з тобою!
— Не лайся!
— А я хіба лаюсь? Я свата нашого згадую. Що сім пар чобіт стоптав, поки отаких голуб’ят звів докупи.
— Було б не женитись! Бачив же, що купував!
— Чорт вас роздивиться!.. Ти довго ще возькатись будеш?
— Скільки треба, стільки буду.
Плюнув я та й вискочив з хати. Дістав цигарку, а припалити не можу: руки трясуться. І таке мені все на світі немиле, хоч із мосту та в воду.
І нащо ото чоловіки женяться? На свою погибель, не інакше!
Стою, цигарку жую, на світ білий оком чорним дивлюся, аж ось і моя пава випливла з хати. Духами од неї, як від цистерни. Прийде в лікарню — всі почманіють.
— Пішли? — веселенько до мене. Мов аж рада, що посварились.
Кинув цигарку, пішов. Вона до мене щебече, а я мовчу, бо все ще горить, влягтися не може.
Ну, прийшли й запізнилися, звісно: черга до нашого лікаря — душ двадцять, не менше. Ті сидять, ті стоять, бо на всіх і стільців не вистачає.
Стали й ми. Стінку підперли, щоб не завалилася, слухаємо, про що люди поміж собою гомонять. Все про хвороби, що в кого болить. Наслухаєшся — жити не захочеш! Через що я не люблю по лікарнях ходити: здорового хворим зроблять!
Стоїмо, як апостоли. Вже й година минула, друга збігає, уже мені й на роботу пора, а ми все ще не попадемо до лікаря. І така мене знову злість на жінку брать почала, що, їй-богу, побив би, коли б не на людях та щоб насмілився! Докрутилась! А тут іще лікар тягне. Він що, роздягає усіх догола?