Та ось і наша черга врешті-решт підійшла.
— Йди перша! — кажу: не дивитись би на неї!
— Ні, ти йди перший: тобі ж на роботу.
Бач, яка добра! А вдома що виробляла?
— Іди перша, бо й з лікарні піду!
— Ні, ти йди перший.
Товклись під дверима, поки й сестричка не виглянула:
— Заходьте, хто там…
Ми удвох і ввалились.
— То кого на накажете першим дивитись? — питає лікар.
— Її.
— Його.
— Почнемо, мабуть, з дами, — сказав тоді лікар. — Ми ж як-не-як кавалери. Хоча й підтоптані. Сідайте до столу та розказуйте, що вас тривожить.
Жінка й почала… Ну, ви самі, мабуть, знаєте: жінка вже як розкриє рота, то не скоро затулить. Торочить, торочить, вже й про мене забула. Що мені ж на роботу пора. Як на вугіллі стою!
— Гаразд, — сказав лікар нарешті. — Роздягайтесь, я вас огляну. А ви, молодий чоловіче, вийдіть поки що. Нічого цікавого ви тут не побачите: на дружину свою і вдома могли надивитись.
Веселий лікар, нічого не скажеш! Вийшов я з кабінету, на годинник глянув: півгодини лишилось, якраз до роботи добігти. То я, недовго думаючи, ноги на плечі та й з поліклініки: хай воно горить, отаке лікування!
Прибіг у самісінький раз.
— Полікували? — питають.
— Полікували.
— А що приписали? Порошки чи таблетки?
— І те, —кажу, — й те. Ще й навздогін шприцом…
Посміялись, пожартували, став я до верстата — мовби не так уже й бухикаю. Коли приходжу додому, а там жінка реве, сльози струмками: «Це ти навмисне утік! Щоб мені допекти!» І як не пояснював їй, що на роботу запізнювався, завела, як у дуду.
Слово по слову: посварилися знову.
Більше я й не пішов у поліклініку — пройшло.
Минуло з півроку, вже давно й забулось, жінка моя і в Миргород з’їздити встигла: воду пити, наче вдома води не було. «То їй не води закортіло, а парубка доброго!» — сміялись на роботі з мене. Та я на те не дуже зважав, бо ж уже, слава богу, не молоденька, сорок два роки, та й строга була до баловства, на чужих чоловіків не дивилась ніколи. Мені аби їй полегшало, а там хай плещуть, що хочуть: чужі роти не зав’яжеш. Приїхала жінка з курорту, наче й справді видужала і про грілку забула, як заходить одного разу старша сестра. Валентина Григорівна од нас недалечко й живе. «Здрастуйте! Як поживаєте? Як ваші дітки?» Про се, про те, а я собі думаю: чого б це вона? Не заходила ніколи, а це раптом прийшла. Спершу думав, що про столярку домовитись хоче, бо я таки столяр, коли ні, іншим запахло!
— Ви знаєте, за чим я прийшла?
— Скажете.
— Ми в поліклініці готуємо збори. Як обслуговують хворих. То я, як голова місцевкому, оце до вас і зайшла. Може, скарги які? Чимось невдоволені?
— Та які можуть бути скарги! Он жінку підлікували — спасибі! То не розставалася з грілкою, а це — хоч на танці.
— А ви? Вас як обслуговували?
— Та що мене обслуговувати — я й так здоровий, як бик! — відповідаю їй. Відповідаю, а не туди, що вона зайшла до нас неспроста.
— А до лікарів претензій не маєте?
— Є, — кажу.
То вона так і стріпнулась:
— Яка?
— А отака, — кажу, — що людей мало ріжуть. Розплодились, як гусені.
— Вам би все жартувати! — каже невдоволено. — Ви краще б розказали, як вас Колядко вигнав з кабінету.
Ага, ось воно що! Довго ж сорока на хвості своїм несла — півроку летіла!
— Ні, — кажу, — не виганяв — спробував би вигнати. Я сам пішов.
— Отак узяли та й пішли? — недовірливо.
— Пішов, бо на роботу запізнювався.
— А може, ви пригадаєте? — вже до жінки. Я на неї, на жінку свою, так подивився, що й вона не згадала нічого.
Валентина Григорівна губи підібрала й обличчям спісніла.
— Жаль, — каже зводячись. — А я сподівалась, що ви нам допоможете.
Отут мою жінку нечиста сила за язик і смикнула:
— Та не виганяв же, кажемо вам! Сказав тільки — вийти геть з кабінету, бо я роздягалася саме.
— От бачите, таки виганяв! От про це й напишіть.
— Куди писати?
— На місцевком. Чи на ім’я головного лікаря нашого. Алли Василівни. Ви от не хотіли правди казати, а на Колядка багато хворих скаржиться. І заяви пишуть.
— Хай пишуть, а ми писати не будем!
— Жаль, — сказала Валентина Григорівна. — Я надіялась, що ви нам допоможете.
— І даремно, — кажу. — Даремно надіялись.
Пішла — ледь попрощалась.
— Тепер мені туди й потикатись не можна, — сказала дружина.
— Припече, то поткнешся. Двері перед тобою ніхто не зачинить. А щоб людину ні сіло ні впало топити, на те я не здатен! Хай кого іншого шукають.
Не знаю, з чого й почати. Хіба з того, як двадцять п’ять літ тому Алла Василівна появилася в нашій поліклініці. Я тоді в фізіотерапевтичному працювала, сама як очеретинка була. Так-так, не посміхайтесь. Чоловік як візьме, бувало, на руки, то замалим не під стелю підкине. «Що ти, — питає, — й їси: нічого не важиш!» То пізніше бомбою стала… Тож була я молоденькою, а вона — зовсім дівча: худенька, тоненька, стеблина стеблиною, після інституту одразу ж. І чоловік її теж аж просвічувався. Та воно й зрозуміло: ні в неї, ні в нього багатих батьків не було, жили на стипендію. На студентських харчах.
Прийшли ото до нас у поліклініку з одним чемоданчиком, а де жити, й не знають. В той час молодих спеціалістів квартирами не балували, будуватися пізніше почали, де хочте, там і живіть, то вони побігали, побігали та в мене й приткнулись: виділили ми їм кімнатку три на чотири.
Та їм, поки вдвох були, і тієї вистачало з головою. Барахлом тоді не обростали: в неї платтячко та пальтечко, з року в рік в одному й тому ж стрибала, та в нього єдиний костюм і шинеля, нею й поверх ковдри вкривались, коли було холодно. Два стільці, стіл, ліжко односпальне та гвіздки в стіні: чіпляти одяг. Етажерку вже трохи пізніше придбали, коли стали книжки збирати: більше по медицині. Отож їм і в цій кімнаті не тісно було, поки жили вдвох. А вже як дітей завели, спершу дівчинку, потім і хлопчика, отоді в тій кімнаті й повернутися ніде було. Станеш на порозі, а далі й ступити нікуди. А ми ж теж не могли вже нічим помогти: хоч і ще дві кімнати, так у самої двійко дітей, та чоловік, та свекруха, та свекор — як у тій рукавиці.
Шість років прожили в нас, поки на власний будинок стягнулися. Спершу сяку-таку халупу поставили, та й тій були раді. А як розжилися, то й двоповерховий звели. На п’ять кімнат, з усіма вигодами. Тільки тепер у тих кімнатах і жити нікому: він та вона, а діти в Києві. Діти тепер не дуже батьківської хати тримаються, он мої й то розлетілися: старший у Вінниці, а молодший на БАМі. Думала, що попрацює-попрацює та до батьків і повернеться, коли пише — знайшов собі пару, кличе на весілля: «Нам тут і квартиру виділили». Отак тепер з дітьми.
В той час поліклініка наша була в старому приміщенні. Ще в довоєнному, що під час війни уціліла. Кабінети маленькі, віконця вузенькі, замість батарей скрізь грубки стояли, вугіллям топились. Хворі, бувало, в коридорчиках як стовпляться, то й не пройдеш. Скільки, бувало, лікарі скаржились, що працювати важко, особливо Алла Василівна: дві всього кабіни в фізіотерапевтичному, не встигали всіх хворих і обслуговувати, прилади нові привезли, а ставити ніде. Алла Василівна не раз головного за петельки брала: «До якого часу ми оцей грипозний розплідник терпітимемо?» — «Голубчику, — головний їй (він усіх називав «голубчиками»), — потерпіть іще трохи, поки я на пенсію вийду. Тоді хоч хмарочоси споруджуйте». Йому шостий десяток ішов, а глянути — всі сімдесят можна було дати: повернувся з війни каліка калікою. «Вийду на пенсію, — не раз говорив, — і дня працювати не буду!»
Так і не дожив, бідолашний, до пенсії: заглянули якось до кабінету, а він мертвий лежить.
І призначили тоді головним лікарем Аллу Василівну. Завше на зборах, на нарадах виступала — ото начальству в око і впала. Молода, енергійна, парторганізацію поліклініки очолює, — кому, як не їй, головним лікарем бути! Вона й не відмовлялась — одразу ж погодилась. Повернулась, пам’ятаю, весела, щоки так і горіли: «Ну, Валю, тепер ми все тут по-своєму зробимо! Годі по закапелках тулитись!» Тоді вона мене ще по імені звала, то вже пізніше, коли старшою медсестрою призначила, — по імені та по батькові. «Ой, важко ж вам буде, Алло Василівно! Наш народ знаєте який? Звикли до старого, мохом пообростали». — «А ми той мох поздираємо. Кому не сподобається — скатертиною дорога, вмовляти не буду!» Стоїть, рішуча така, брови зведені. Отоді я чи не вперше подумала — ця своїм не поступиться…