В першу чергу за поліклініку взялася: будувати нову. Признатися, ніхто з нас не вірив, що в неї щось вийде: ще Хрещатик не відбудований був, пів-Києва в руїнах лежало, а тут — нову поліклініку! Та ще де: в містечку заштатному, в якому промисловими об’єктами поки що й не пахло. Так їй і в райраді сказали, то вона — в міністерство, в обком партії. Чи не найвищі пороги переступити зуміла, а таки домоглася свого: виділили кошти.
Та кошти коштами, фонди фондами, а без рук робочих воно нічого не варте. А з руками робочими тоді сутужно було! Пригадую: прийшла команда з цегельного заводу, щоб до Нового року всю цеглу забрали. Не заберемо — пропаде. А чим вивозити, коли в нас на поліклініку одна парокінна підвода і сторож — за кучера, бо такої штатної одиниці, як кучер, у нас і не числилось. Метнулась Алла Василівна по установах, ще три підводи дістала, на них свого чоловіка й хірурга посадила, а на третю вже й нема чоловічої сили, одна жінота лишилась. «Ладно, — сказала, — я сяду на третю». А сама ж не сільська, з кіньми ніколи справи не мала. І, думаєте, не возила цеглу? Дощ не дощ, холод не холод, а вона в черевичках легеньких, чесним словом підбитих, і в воду, і в грязь. Схудла так, що тільки очі й видно. Привезе, руки аж сині, ми їй: «Та біжіть хоч погрійтесь!» — нізащо не піде. «Погріюся й тут!» Носить цеглу нарівні з нами, поки й підвода спорожніє.
Еге ж, дісталося тоді нам усім, а їй, либонь, найбільше.
А з підлогою… Їздила діставати паркет аж у Карпати. Привезла цілий вагон, майстрів розшукала, а вони всі до одного — гіркі п’яниці. Рознюхали, що в нас є спирт, поки по сто грамів не наллєш, роблять, як мокре горить. Я раз налила, вдруге, а тоді бачу, що, поки вони підлогу постелять, бутель весь висушать. Пішла до Алли Василівни. А вона: «Видавай!» — «А в тюрму хто передачі носитиме?» То вона лиш усміхнулась. «Якщо хто й сяде, то не ти». До в’язниці не дійшло, а сувору догану по партійній лінії таки заробила. Не тільки за спирт — ще дещо розкопали, ревізори ж недарма цілий місяць товклися. Могли б і до суду віддати, часи тоді були легкі на розправу, так нова поліклініка вже стояла, вікнами веселими, великими на всю область світила. І в газетах про неї писали, і в доповідях згадували. Та ви самі бачили, що вам про неї й розказувати.
Строга? Звісно, що строга, не любить, щоб поперек неї хто хоч слово сказав. Але з нашим народом інакше й не можна. А потім: хто ти, а хто Алла Василівна. Розуміти це треба, а не перти супроти вітру. Проти всього колективу. Всі йдуть не в ногу, один він лише в ногу! Бачила таких, надивилась. Тільки ніхто з них не приживався у нас. Та й, надіюсь, не приживеться ніколи.
Недарма ж цей Колядко не сподобався мені з першого погляду. От буває ж таке: ще й не знаєш, чим чоловік тобі не до душі, а не можеш себе пересилити. Пам’ятаю: прийшов до нас у квітні, напередодні свята, а в нас же Першого травня — обов’язкова маївка. Алла Василівна цей звичай давно завела, жодного разу не пропустила й стежила, щоб усі виходили. Бо колектив — це єдина сім’я, тож і свята треба відзначать по-сімейному. Жінки — наїдку, чоловіки — випивки в міру: Алла Василівна п’яних терпіть не могла. Гітару, баян — на машину та й до лісу всім колективом. Виберемо гарну галявину і — на цілісінький день…
Тож напередодні маївки я й зайшла до Колядка. Як голова місцевкому. Людина ж іще свіжа, звичаїв ще наших не знає, от я до нього й зайшла.
І знаєте, що він мені відповів?
— Пробачаюсь, але я не можу. У мене свої плани.
Як не вмовляла, вперся, наче віл.
«Ну, гаразд, — думаю, — це ти зі мною такий хоробрий. Подивимось, що ти перед Аллою Василівною заспіваєш. Вона тебе враз причеше».
Хотіла, було, зайти до неї, сказати, та одразу й роздумала. Чого це я за кожного спину свою підставлятиму? Він же не дитина, щоб за ручку водити!
Ну, настав день маївки, зійшлися всі наші, на машину сідають. Аж ось і Алла Василівна. Глянула — одразу ж помітила.
— А де Колядко?
Я — так і так: немає Колядка. Не схотів їхати. Відмовився.
Не сподобалось Аллі Василівні. Лицем потемніла.
— Гаразд, — сказала. — Розберемося.
І на маївці — сміється, жартує, а потім враз і насупиться: Колядка, либонь, згадає.
В перший же день після свят викликала Колядка до себе. Що там йому говорила, не знаю, тільки вискочив од неї, як із бані. Весь день одпирхувався. А повз мене проходив — одвертався. Розсердився, бач! Та мені з ним з однієї миски не їсти, про мене — хай хоч і весь вік дметься, лиш би свою роботу робив. Та по-людському в колективі поводився. Бо що не день, то й новий вибрик. Усе в нас, бачте, не по його, все по-новому треба робити!
От хоча б з історіями хвороб. Писанини — чорнила не вистачає, хворий уже й вийде, а лікар усе пише й пише, інший зайде, він муркне: «Сідайте!» — голови навіть не зводячи. Весь час, на всіх зборах на писанину ту скаржились, що ніколи за нею й людей лікувати. Та скаржитись скаржились, а писати продовжували. Бо не ми її завели, не нам її й скасовувати, для цього отам у міністерстві зарплати одержують — їм, як то кажуть, видніше. Ходили чутки, що будуть ставити лічильні машини, лікар усю інформацію в мікрофон набалакає, вона перфокартку й видасть, а поки що пишіть, як і діди ваші писали, тільки дідам, мабуть, легше доводилось, бо тоді над ними менше начальства було. Всі й писали — стогнали, один Колядко збунтувався: він, бач, наймудріший. Посадив медсестру Зою, ткнув їй ручку: «Записуйте, що я вам диктуватиму!» Зоя, звісно, в сльози, Зоя до мене. Пішла я до нього, то він замалим не кулаками мене з кабінету: «Робіть свою справу, а в мою не втручайтесь! Я повинен на хворого дивитись, а не у ваші дурацькі історії!» Так «дурацькі» й сказав.
Або скільки галасу було з приводу рецептів. У нас давно так заведено: всі рецепти на дефіцитні ліки — у мене в руках. Для контролю. Треба лікареві виписати валокордин чи стугерон, він до мене і йде. Я в спеціальний зошит записую: коли, хто і для кого. Розумно? Розумно. Людей завжди контролювати потрібно, довіряти довіряй, але й перевіряй.
Всі лікарі мовчали, бо знали, що це наказ Алли Василівни, один він мов сказився.
— Не буду я бігати за кожним рецептом! Не довіряєте — самі виписуйте! А мене від цієї дріб’язкової опіки звільніть!
Я йому спокійно пояснюю, що це не моя вигадка, наказ Алли Василівни. Якщо йому не до вподоби, то хай до неї і йде.
— І піду! Щоб тьоті Моті доручили видавати рецепти!
Це вже в мій город камінець. Що я, мовляв, не доросла до рецептів.
Вибіг, а в мене від образи щоки горять: ні за що, ні про що!
Ледь заспокоїлась. Валер’янку накапати не могла, так руки трусились.
І не було згодом у поліклініці нашій людини, з якою він не посварився б. Начмеда невігласом у вічі обізвав, регістраторшу Соню довів до істерики: забула, бач, йому передати, що хворий дзвонив! Ну, замоталась, забула, з ким не буває, так не розпинати ж людину за те!
І все йому спершу сходило з рук. Алла ж Василівна його на роботу приймала, не питала нікого, то їй не так просто було визнати, що помилилася в людині. Прощала йому все до одного випадку.
Приїхала якось до нас Віра Павлівна, Полотухи законна дружина. Директора заводу цегельного. Дамочка така, що як іде, то ні на кого й не гляне. Не те, що її чоловік. Той як прийде, то наче вихор увірветься. З усіма привітається, всіх розпитає, молоденьких сестричок за щічки вщипне, одне слово, душа-чоловік. Ця ж якщо й привітається, то одразу відчуєш, хто вона, а хто ти. Пропливе в кабінет до Алли Василівни, і вже туди лікарів викликають. Які їй потрібні.
І нічого не вдієш — ідуть. Дружина ж Полотухи, не хто-небудь. До якого — й вугілля привезти, за деревом та цеглою: на поточний ремонт. А це пообіцяв дві квартири нам виділити в новому будинку. Як тут не вклонишся?