Приїхала ото вона до нас у поліклініку, а Аллу Василівну якраз викликають у здороввідділ. Терміново. Вона мене до себе й гукнула:
— Валентино Григорівно, обслужіть нашу Віру Павлівну. Кого потрібно, зовіть… Віро Павлівно, голубонько, пробачте, що сама не можу вами зайнятись: біжу до начальства. Та ви не турбуйтесь — все буде добренько. Ввечері я сама до вас подзвоню.
Цьомкнула в щоку, побігла.
Лишилась я з Вірою Павлівною.
— Так кого вам? — питаю.
Віра Павлівна губи бантиком склала (бантик номер один — для молодшого медперсоналу), всміхнулася злегка:
— Мені б терапевта, якщо можна, голубко.
Можна, чому не можна, зараз покличемо. Сама пішла до Колядка: він саме приймав. Приймала іще й Одарка Михайлівна, та я таки пішла до Колядка. «Не вічно ж тобі в білих рукавичках ходити!»
— Андронику Федотовичу, зайдіть до Алли Василівни!
— Ви що, не бачите: в мене хворий!
— Бачу, слава богу, ще не осліпла. Але Алла Василівна просила терміново зайти.
Скрививсь, поклав на стіл стетоскоп.
— Пробачте, я зараз, — до хворого. — Начальство, знаєте, нічого не вдієш!
— І стетоскоп прихопіть!
— Навіщо? Я Аллу Василівну, й без стетоскопа почую.
— Ну, як знаєте, — кажу. — Не довелося б тільки за ним повертатись…
Зайшли до кабінету, він і питає:
— А де ж Алла Василівна?
— Алла Василівна, — пояснюю йому, — пішла в райздороввідділ. Терміновий виклик. А це — Віра Павлівна, дружина Полотухи. Алла Василівна просила їх вислухати.
Віра Павлівна склала губи вже іншим бантиком (номер другий — для лікарів), усміхнулась кокетливо:
— Докторе, голубчику, щось із серцем у мене… Не спала всю ніч.
— Пробачте, на мене там хворий чекає. А вас прошу зайти до мого кабінету.
І вийшов. Усмішка так і примерзла до обличчя Віри Павлівни.
Тут я, признаюся, злякалась: не чекала такого від Колядка.
— Віро Павлівно, рідненька, заспокойтесь. Я зараз гукну Одарку Михайлівну. Вона вас швиденько огляне.
Як не вмовляла — не схотіла лишитись:
— Дякую, полікували!
Пішла з поліклініки — понесла лице заморожене. Сіла в машину, поїхала. А мені хоч плач: «Що ж це я накоїла!.. Знала, наперед же знала, що так воно буде! Наче нечистий у спину штовхав… Що ж це мені Алла Василівна скаже?»
Переживаю, місця собі не знаходжу, як Колядко в двері:
— То де ваша хвора?
У мене й сльози з очей. Не знаю, що йому і зробила б!
— Пішла ваша хвора, — кажу. — Вашого хамства не стерпіла. Ідіть геть, я вас і бачити не хочу!
І ще щось кричала, соромно тепер і згадувати, а він води повну склянку набрав та й подає:
— Випийте, — каже, — і заспокойтесь. Чи варто через якусь погану бабу отак переживати? Не турбуйтесь: якби була хвора по-справжньому, то не побігла б, задерши хвоста.
Як я втрималася, щоб по склянці не вдарити, не знаю й сама. Чи в нього справді не всі дома, чи прикидається? Не розуміє, що накоїв.
Алла Василівна як почула — позеленіла. Спершу на мене накинулася, знову до сліз довела. Потім трубку телефонну вхопила, подзвонила до Віри Павлівни. Пробачалася вже перед нею, пробачалась, казала, що сама з терапевтом до неї приїде.
— Ні, не з Колядком — з Одаркою Михайлівною. З Колядком у мене ще буде розмова. Зараз їдемо… Покличте Одарку Михайлівну! — це вже до мене. — Стійте, спершу Колядка гукніть.
Я до Колядка:
— Товаришу Колядко, вас просить Алла Василівна!
— Скажіть, що за хвилину зайду. Бачите, хворий у мене.
Я знов до Алли Василівна:
— Алло Василівно, Колядко передав, щоб ви почекали. Він зараз не може.
Аллу Василівну так і пересмикнуло.
— Ну що ж, почекаємо. Почекаємо… — І стільки погрози було в її голосі, що аж мені стало недобре.
Сіла за стіл, папки перекладає з місця на місце. Бачу: все в ній так і кипить.
— Він зовсім знахабнів, Алло Василівно! На сестер кричить, лікарів ображає. Мене до сліз сьогодні довів. Скільки можна терпіти?
Нічого не відповіла Алла Василівна. Сидить, папки перекладає.
— Може, ще раз гукнути?
— Не треба!
Аж ось і Колядко: явилося сонечко ясне!
— Кликали, Алло Василівно?
— Кликала. Могли б і швидше прийти…
— Я не міг. У мене був хворий… Валентина Григорівна вам, надіюсь, сказала?
Мене наче хто окропом облив:
— Не плутайте в свої справи хоч Валентини Григорівни!
— В які свої справи? Просто кажу, що ви бачили, що в мене був хворий.
— Нічого я не бачила!
— Годі! — обірвала Алла Василівна. І вже до Колядка сухо, офіційно, тоном, що не обіцяв нічого хорошого: — Поясніть, чому ви відмовились обслужити хвору?
— Хвору? Яку?
— Валентино Григорівно, ви запрошували товариша Колядка в мій кабінет?
— Запросила. Одразу ж запросила, Алло Василівно.
— Ви передали йому, що це моя особиста просьба?
— Передала, аякже!
— Так чому ви відмовились вислухати хвору?
— Я не відмовлявся. Вона сама не схотіла.
Тут уже я не витримала такої брехні:
— Не схотіла, бо ви відмовились її вислухати! Сказали, що на вас чекає ваш хворий!
— То й що, як сказав? На мене й справді хворий чекав. Я ж її не відіслав — попросив зайти до мого кабінету.
— Може, й чергу зайняти? — саркастично запитала Алла Василівна.
— А хоч би й так! Чим вона краща від інших?
— Та ви хоч знаєте, чия вона дружина? — вже скипіла Алла Василівна.
— Не знаю й знати не хочу! — відповів сердитим фальцетом. — 3 якого це часу я маю обслуговувати чиїхось дружин?
— Вийдіть! — наказала тоді йому Алла Василівна.
Колядко стенув плечима і вийшов. Спокійно так, наче його й не виганяли.
Алла ж Василівна походила, походила по кабінету, заспокоїлась трохи.
— Гукніть Соню!
Я одразу ж здогадалась, для чого. Алла Василівна накази ніколи сама не писала — диктувала Соні.
Соня й заскочила згодом до мене, мов цукерку принесла:
— Валентино Григорівно, Алла Василівна просила вас завізувати.
Наказ. Сувора догана лікареві Колядкові за недисциплінованість і грубість по відношенню до хворих. Я його й мала завізувати як голова місцевкому.
Ще на жодному наказі не розписувалася з таким задоволенням.
Не подобається мені вся ця історія. Ой, не подобається!
Колядко багато кому насолив. Колядко — дай боже характер! Але ж і ми не ангели! І потім: давайте розберемося, через що він сварки здіймав. Щось жодного разу не чув, щоб він вимагав зарплату підвищити. Чи перевести на іншу, до поліклініки ближчу дільницю. Його дільницю недаремно ж «Соловками» в нас називають. Ген на горі, поки доберешся, сім потів зійде, бо машин у нас для дільничних немає, все на двох, на своїх. А восени, коли дощі періщать, чи взимку, у віхолу? Ти працюєш собі в теплі та у затишку, а він ноги на плечі та й у дорогу до хворих. Я не раз дякував долі, що не терапевт: важка, скажу вам, ноша сія. Ніхто ще не підрахував оті кілометри, щоденно сходжені ними. А коли епідемія грипу? Коли викликів — не встигають записувати? До всіх неодмінно зайди, всіх обов’язково відвідай, ніхто тебе не спитає, втомився чи ні, обідав сьогодні чи, може, не встиг і поснідати. Ти — лікар, ти — з іншого тіста, тобі не годиться ні втомлюватись, ані хворіти. Впрігся — вези.
Він і віз ніколи не скаржився.
— А де ж ваша принциповість? — питає дружина, — Як він такий хороший, чому мовчите? Не захищаєте?
Принциповість? Добре бути принциповим тому, хто незалежний, як вітер! В кого ні сім’ї, ні дітей. Розплювався, розлаявся та й майнув світ за очі. На Камчатку або й на Курили. Спробуй — дістань! А коли жінка, діти, будинок — ніде дітись, окрім поліклініки, на все наше містечко єдиної, — спробуй буть принциповим! Наплачешся! Ти що, не знаєш Алли Василівни?