— Знаю, — відповідає дружина. — Але ж і людини жаль.
Жалко! Звичайно, що жалко. Тільки ж і він багато в чому винен. От хоча б отой випадок із дружиною Полотухи. Що, голова відвалилася б, якби вислухав? Чи його хворі за цей час перемерли б? Усі лікарі отак роблять — не мітингують.
— Ти ж так не робиш.
— Я! Я — інша справа. Я, до твого відома, стоматолог, то що я — бормашину попру на собі до її кабінету? А ти знаєш, скількох я приймаю позачергово? І все її знайомих. І нічого, ще жоден хворий не скаржився.
— Що ж ти збираєшся робити?
— Хіба я знаю! Не чіпляйся, ради бога, мені й без цього гірко! Ну що я можу зробити, коли все так склалось? Краще б я цієї проклятої відпустки зовсім не брав! Сам напросився. Та що тепер говорити!
— Ну, тут ти не винен. Не можеш же до важко хворої мами не їхати.
Отож-то й воно, що не можу. Ще не знаю, чи й застану живу.
Позавчора телеграму принесли. «Приїжджай. Мама хвора. Інфаркт». Старша сестра підписала, в якої мама й живе. Мамі моїй — під дев’яносто, не треба пояснювати, що значить інфаркт у цьому віці. Показав телеграму дружині.
— Треба їхати, Сашо, — сказала.
— Знаю, що треба. Тільки боюсь, це надовго. За день чи два не обернусь.
— Ну що ж, попроси перенести відпустку, — зітхнула дружина.
Чому дружина зітхала, мені не треба було пояснювати. Мав одпочивати у вересні, дружина теж свою відпустку на цей місяць перенесла, щоб хоч раз у житті поїхати разом до моря. Вперше зібрались.
Та нічого не вдієш, мама є мама, все життя нам, дітям своїм, оддала, — пішов до Алли Василівни. Показав телеграму, попросив перенести відпустку.
Алла Василівна не заперечувала:
— Соню, підготуйте наказ!
Коли я, подякувавши, звівся, щоб іти, вона мене затримала:
— Олександре Семеновичу, зачекайте хвилинку. Тепер я маю до вас невелике прохання.
— Слухаю, Алло Василівно.
— Ви в Поліськ їдете?
— Так.
— Енський район далеко од вашого? — назвала сусідній район.
Якби знав, сказав би, що за тисячу кілометрів. А так відповів, що година їзди автобусом.
— От бачите, як у нас добре виходить! Доведеться вам з’їздити в Енськ.
— Для чого?
— У вас в енській лікарні знайомих немає?
— Немає, — кажу. Ніяк не зрозумію, до чого веде.
— Гаразд, це не так і важливо. Постарайтесь розшукати людей, які працювали в тій лікарні під час окупації.
— Для чого?
Алла Василівна подивилась пильно на мене, з притиском мовила:
— В тій лікарні працював Колядко. Головним лікарем. Під час окупації. Твердить, що працював на партизанський загін. Лікував начебто поранених партизанів, переховуючи їх од фашистів. А документа про це у нього немає. Каже, що партизанський загін був розгромлений, що загинули всі. Темна історія, як і сам Колядко.
Он воно що! Лише тепер я зрозумів, до чого вела Алла Василівна.
В поліклініці нашій висить Дошка ветеранів Вітчизняної війни. Лікарі, медсестри, всі у військовій формі, з орденами, медалями, молоді та чубаті, — серце стиснеться, на оригінали їх дивлячись. Гай-гай, що роблять роки з людиною! І лиш один був у цивільному. Колядко. Андроник Федотович. Був, повторюю, бо тепер замість фото — місце порожнє. Наш голова місцевкому Валентина Григорівна зняла його привселюдно. Треба спершу, мовляв, перевірити, чи й справді Колядко — ветеран. Жодного документа не має. Підозріла загалом особа.
Колядко хотів своє фото забрати — не віддала. Речовий доказ, аякже!
— Отож і просимо вас: розпитайте людей. Може, там хтось і тепер лишився, що працював із Колядком під час окупації.
— Звільніть, Алло Василівно! — застогнав я. — Який з мене слідчий!
— Не звільню, — сказала Алла Василівна. — Ніхто з нас не слідчий, голубе мій, цього вимагають інтереси колективу…
Так і не вдалося відкрутитись.
— Добре було б, аби ви привезли свідчення в письмовій формі. В нотаріальній конторі завірене, — сказала на прощання Алла Василівна.
Йшов додому — таке ніс у душі, що не хотілося й на світ білий дивитись. Знав же, прекрасно знав, для чого ці дані потрібні! Чого, точніше, чекала від мене Алла Василівна.
А тут ще з Колядком зустрівся. Разом із поліклініки вийшли.
— Додому, Олександре Семеновичу? Зачекайте, я портфель візьму, підемо разом.
Нам і справді по дорозі, він живе через вулицю. А мені раптом здалося, що він усе вже знає. Аж чоло вкрилося потом.
Вийшов — боюся на нього й глянути.
— Що це ви наче засмучений? — питає. — Чи не захворіли часом?
— Здоровий. Дякую… — ковтаю слова.
— Ну й пече ж! Здорового й того в ліжко вкладе. А я, Олександре Семеновичу, дякуючи вам, їсти нормально став. А то ковтав, наче качур. Не жуючи.
Зуби в нього й справді жахливі були. Карієс на карієсові, дупла суцільні. Смішно сказати: стоматологічного крісла боявся. Силоміць затягнув його до кабінету, посадив у крісло.
— Як болітиме, вирвусь і втечу!
Ще й до зуба не доторкнувся, а з нього вже піт у три ручаї. Не знаю, хто кого більше вимучив: він мене чи я його.
— Не переношу болю, — признавався. — Укол роблять — замалим свідомість не втрачаю. Я й на терапевтичний пішов, що тут ні крові, ні болю. А сватали ж в інституті на хірургічний, казали, що в мене й руки хірурга, — поворушив пальцями. — Тільки ні, не вийшов би з мене хірург.
«Як же він зважився лікувати партизанів під час окупації? — подумав про себе. — Під носом у німців. В будь-який час, за найменшої підозри могли таким тортурам піддати — камінь не витримав би!»
— Андронику Федотовичу, ви й справді лікували партизанів під час окупації?
— Це ви про фото? — спитав він одразу. Хотів щось сказати, та одразу ж роздумав, махнув лиш рукою: — Ет, що говорити, коли в нас живому слову не вірять! Папірець їм дай!
— То й дістали б довідку.
— Олександре Семеновичу, ви думаєте, я цього не хотів зробити? Просився відпустити на тиждень за власний рахунок, щоб з’їздити, — відмовили. Бояться, що й справді документ привезу. Та що говорити. Ото вже як в’їлись, то таки виживуть!
— Ну, так уже й виживуть… Яке має відношення оте фото до вашої роботи як лікаря?
— Має. Все має, дорогенький Олександре Семеновичу. (Ох, хоча б він не називав мене «дорогеньким»!) Ото як візьмуться їсти людину поїдом, то все сміття на неї збирають. Щоб із головою засипати.
Попрощалися біля його двору. Він ще до себе запрошував, жінки ж удома немає, а в погребі наливка стоїть — губи злипаються. Та я сказав, що на мене вдома чекають. Попрощався, пішов, і поки його вулицею йшов, все здавалося, що він стоїть і дивиться в спину. Так тоскно дивиться, наче я єдина людина, яка йому на цьому світі лишилась. І ось ця людина тікає од нього.
Та гаразд, досить про це. Може, він і не дивився, а я біс його зна що і вигадую…
Ну, з’їздив додому, побув біля мами два тижні. Коли криза минула і їй стало легше, вирішив навідатись в Енський район: весь оцей час, коли був коло мами, доручення Алли Василівни каменем лежало на душі.
З самого ранку йшов дощ: їхали наввипередки з хмарою. Перечекав на автобусній станції, поки дощ перейде, та й потьопав до лікарні.
Енська районна лікарня містилася в двох одноповерхових будинках, збудованих ще до революції, — тепер таких фортечних стін і не зводять. Стіни поспіль подовбані осколками й кулями — бої тут точились не в жарт. Довкола старезний парк із столітніми дубами, а за парком починався вже ліс, розливався до обрію. Парком ходили хворі в лікарняних халатах, я ще, пригадую, подумав, що чомусь ці халати по всіх наших лікарнях мають один і той же заношений вигляд. Зустрів молоденьку сестричку з такими щоками червоними, що мимохіть хотілось їх ущипнути, спитав, як пройти до начальства.
Головний лікар був саме на місці.
— Не знаю, чим вам, колего, й допомогти. — Слово «колега» він вимовляв охоче й смачно: видно, нещодавно закінчив медінститут. — Персонал у нас молодий, нікого з стариків не лишилось.
— І ви нічого про Колядка не чули?