— Щось чув, але, признатись, не дуже цікавився. Без того є про що думати. Як же вам, колего, допомогти? — Помовчав, морщачи лоба, потім, наче зі мною радячись, сказав: — Хіба що в тьоті Люби спитати?
— А хто така тьотя Люба?
— Няня. Ще з війни працює. От тільки не знаю, чергує вона зараз чи ні. Зачекайте, довідаюсь.
Вийшов. Незабаром вернувся.
— Вважайте, колего, що вам повезло: зараз зайде.
Ввійшла тьотя Люба, жінка похилого віку. Стала біля дверей, нізащо не хотіла сідати в крісло.
— Мені й тут добре.
— Ви знали Колядка? Головного лікаря, що працював під час окупації?
— Андроника Федотовича? — В старої була, мабуть, пам’ять — дай боже! — Аякжечки, знала. Вони мене й на роботу приймали.
— І довго ви з ним працювали?
— Та всього місяць, якщо не менше. Я прийшла, а вони невдовзі й пішли.
«Бачите, як вам не повезло!» — із співчуттям подивився головний лікар на мене.
Тоді я, вже мало надіючись, спитав тьотю Любу, чи не знає вона когось із старожилів лікарні. Хто працював разом із Колядком, а тепер, може, на пенсії.
— А чому ж не знати! — відповіла жваво. — Ніна Антонівна з ними разом була. Вона недалечко звідси й живе.
— Хто така Ніна Антонівна?
— Медсестра. Ніна Антонівна.
Так я втрапив до Ніни Антонівни.
Жила вона в триповерховому комунальному будинку на першому поверсі в однокімнатній квартирі. Вікном на забруковану вулицю, по якій, поки я в неї сидів, з гуркотом проїжджали вантажні машини. Перед будинком росли убогі берізки: листя на них було не зелене, а сіре. Здавалося, берізкам оцим бозна-скільки й років, що їм так і не судилось вирости вищими на оцій утоптаній нещадно землі.
В бідненько обставленій кімнаті було охайно, скрізь, де тільки можна, лежали мережані серветки. На підвіконні, на ліжку, на невеликому столику, навіть на сидіннях стільців. Я чомусь подумав, що тут не часто бувають гості.
Ніна Антонівна зустріла мене не дуже привітно. Прочинила двері, підозріло спитала:
— Вам кого?
— Пробачте, ви Ніна Антонівна?
— Ну, я.
— В мене до вас справа. Можна зайти?
Хвилинне вагання, сумнів у очах.
— Ну, заходьте.
Не запросила навіть сісти. Стояла, чекаючи, що їй скажу.
— Ніно Антонівно, — мовив, — боюся, що розмова наша буде тривалою. Може, сядемо?
Лише тоді вона прибрала із стільця серветку, сіла. Хоч літнє сонце заливало кімнату, вона куталася вподовж усієї розмови у велику вовняну хустку, і сонячні промені меркнули, торкаючись її застиглого обличчя. Я одразу ж звернув увагу на її руки, що смикали нервово краєчок хустки, — вкриті пігментними плямами шкіра та кості. Зачувши про Колядка, вона здригнулася, в темних її очах ворухнулось щось недобре.
— Що з ним?
Я розповів про Дошку ветеранів війни, про його фото.
— Ото так йому й треба! — сказала вона з несподіваною злістю.
Я став просити Ніну Антонівну розповісти, що ж робив Колядко під час окупації. Чи був зв’язаний з партизанами, чи то все його вигадка, як вважає Алла Василівна. Ніна Антонівна довго відмовлялася, казала, що не хоче ворушити минуле, та врешті погодилась.
— Дозвольте запалити.
Запалила цигарку, затягнулась жадібно, роздушила нервово в попільничці.
— Слухайте ж…
Ось що розповіла мені Ніна Антонівна.
Коли наші евакуювались, Колядко теж збирався спершу на схід. Та в останню хвилину передумав: не міг лишити кількох важкохворих, яких саме вів. Може б, і поїхав, якби не заскочив востаннє в лікарню — попрощатися з хворими. Вийшов з палати блідий, довго стояв біля вікна, потім обернувся до Ніни Антонівни, молоденької тоді ще сестрички:
— Не можу… Вони без мене не виживуть.
— А фашисти! — сказала налякано Ніна: збиралися ж евакуюватися разом.
— Дасть бог, не з’їдять. Ви, Ніночко, їдьте, а я не можу.
Розмова та відбулася ввечері, а вранці Ніна розшукала Колядка й сказала, що вона теж не поїде. Як він не їде, то лишиться й вона. Колядко її довго вмовляв їхати і вона, пам’ятає, розплакалась і сказала йому, що нічого він не розуміє, що вона вже доросла й сама має право вирішувати, їхати їй чи лишатись.
І ще пам’ятає, що він зрадів, це її трохи втішило.
— Він тоді був неодружений? — вирвалось у мене.
— Яке це мало значення! — сердито сказала вона.
Я вмовк, боячись, що вона урве свою розповідь.
Прийшли німці. В газетах писалось, що фашисти, вдершись в те чи інше місто, насамперед бралися за лікарню: важкохворих пристрілювали, а тих, хто міг ходити, викидали на вулицю. Вони теж чекали подібного, але німцям, які осіли в Енську, було, мабуть, не до лікарні, перший місяць принаймні. Десь із тиждень лікарня функціонувала, мов нічого й не сталося. Колядко, який перебрався ночувати в ординаторську, щоранку обходив хворих, Ніна ж і санітарка, яка теж лишилася, з ранку до вечора порались на кухні, готуючи сніданки, обіди й вечері, поки вистачало продуктів. Коли ж усе скінчилось і хворих нічим було годувати, Колядко запріг Буланого, що був при лікарні й давно уже просився на пенсію, та й поїхав по селах збирати продукти. Вони тоді дуже за нього переживали, особливо хворі, які невідомо звідки довідались про те, — замучили її, щоразу питаючи, чи не повернувся лікар. Повернувся Колядко живий та неушкоджений, ще й привіз повну підводу всілякого харчу: борошна, сала, картоплі — вистачило на тиждень, а потім знову довелось їхати. Вона ще, пам’ятає, питала, чи не стрічались німці, дивуючись про себе, як він їх не боїться. Колядко й відповів: «Стрічались». — «Ну й що?» — «А нічого, — відповів безтурботно. — Йдуть мимо й навіть не вітаються». Вона тоді на нього образилась, що він із нею, як з маленькою, та сердитись довго не могла, не до того було.
Отак Колядко їздив, їздив, аж поки покликали його до бургомістрату. Повернувшись, гірко сказав: «Можете привітати: призначили головним лікарем». Подумав і мовив: «А може, воно й краще, що мене призначили, а не когось іншого. Люди ж різні бувають». І ми зрозуміли: Колядко думав про хворих.
За деякий час до них прибився ще один лікар з евакуйованих, і Колядко, який дня й ночі не знав, міг вільніше зітхнути. Доти, поки в лікарні появились поранені партизани.
Першого партизана пам’ятає так, наче це було вчора. Постукали серед ночі (відчинила вона, бо саме чергувала) двоє, з гвинтівками, внесли й третього, і вона спершу подумала, що поліцаї, вже встигла на них надивитись, а вони сказали гукнути Колядка; бач, знали його. І коли Колядко ввійшов, на ходу халат одягаючи, один з них сказав простуджено: «Оце вам, лікарю, перший». Колядко не здивувався ніскілечки, і Ніна з того зрозуміла: вони вже знайомі. Однак ще не догадувалась, що партизани. Догадалась пізніше, коли ті двоє пішли, а вони, обробивши пораненого (куля поцілила в стегно) та поклавши його в палату до важкохворих, стали заповняти на нього історію хвороби. Тоді Колядко продиктував: не кулею поранено стегно, а сокирою розрубано. «Та він же поранений!» — вирвалось у неї. Тоді Колядко чи не вперше розсердився на неї: «Хто поранений? Ти бачила? Сокирою розрубано! Сокирою!» Лише тоді зрозуміла, що це були не поліцаї, поліцаям приховувати свої поранення не треба.
Згодом німці таки добрались до лікарні: дали команду один корпус звільнити — для себе. Перегородили подвір’я, вартового поставили, стали завозити поранених — уже своїх. Доглядали їх німецькі лікарі, а сестер та санітарок набирали з місцевих, отоді Колядко й попросив її піти туди працювати: треба було діставати ліки для своїх хворих, у тім числі й для партизанів. Вона відмовлялася спершу: не так німців боялась, як того, що скажуть про неї люди, а потім погодилась, бо ліків і справді не вистачало, а в німців — повно. Брала все, що могла, дурна була, молода, й досі дивується, як не попалась. Проходила повз вартового, усміхалась кокетливо, ще й думала: «Аби ти тільки знав, що у мене в сумці, не так би закаблуками приклацував!»
А потім розгромили партизанський загін. Багатьох перебили, кількох захопили живими: люди бачили, як везли на підводах пов’язаних. Згодом прокотилось по Енську: катують. Випитують, з ким були зв’язані, хто їх підтримував.