Що вони пережили, з дня на день арешту чекаючи, — розповідати не хочеться. Колядко якось дав їй ампулу з ціаністим калієм, що дістав у німецького лікаря, попросив зашити в комір сорочки. «Отепер мені нічого не страшно!» — аж повеселішав, сорочку ту зодягаючи. «А я?» — гірко спитала вона. «Тебе, Ніночко, вони не зачеплять. Ти ж працюєш у них».
Так сорочку ту й носив не скидаючи. Поки й наші прийшли. Сам і прав, не довіряв навіть їй: боявся, щоб не роздушилась ампула. Сорочка сатинова, чорна, то не часто й прати треба було.
Коли ж повернулися наші — його посадили. Чого й треба було чекати: на німців робив, головним лікарем, а те, що лікував партизанів, хто докаже. Один лейтенант, що її допитував, так їй і сказав: «Всі ви тут партизанили! Німців чекали, Гітлерові вірою й правдою служили! Ми вам покажемо кузькину мать!» І показали б, найперше Колядкові, засудили б як зрадника, коли б не хворі, що він їх лікував під час окупації. Кількасот підписалось, по всьому селу зібрали, по всьому району: звільніть нашого лікаря, він ні в чому не винен.
Розібрались — випустили.
Випустили і її, тільки пляма на все життя лишилась. Мов і не кажуть нічого в очі, а в медичний інститут так і не могла поступити. Тепер, звісно, інші часи, але куди їй уже вчитись! Шістдесят скоро, уже й на пенсії.
Знов запалила цигарку, затягнулась жадібно. Довго гасила, тикаючи сліпо в попільничку.
— Не тим кінцем, — підказав їй.
— А…
Кинула цигарку, загорнулася в хустку. Дивилася очима погаслими кудись мимо.
Як почула, що його звільнили, побігла до нього, а його і слід прохолов. Забрав свої речі і втік з Енська. Від страху, ганьби чи образи — не питала, бо більше не бачила. Оцього йому й простити не може, що втік. З нею навіть не попрощавшись. Мусив лишитись, мусив! Добиватись правди: не тільки для себе — для всіх, хто поруч із ним працював. Вірили ж йому так, як собі часом не вірили.
Замовкла. І я мовчки сидів, не знаючи, що сказати цій жінці. Врешті, наважившись, попросив написати, хоча б коротко, про все, що розповіла.
— Навіщо? — стенула плечима. — Все одно ніхто не повірить.
І як я її не вмовляв — не схотіла.
— Що передати Колядкові? — спитав прощаючись.
— Що передавати? Передайте — жива ще Ніна Мелешко. Якщо він мене пам’ятає…
Повернувшись додому, я не став передавати Колядкові вітання од Ніни. Як я зміг би йому пояснити, що привело мене в Енськ, змусило розшукати Ніну Антонівну? Алла ж Василівна, вислухавши мене, сказала, що вона нічому не вірить: в жодних партизанах Колядко не був. Бо як можна повірити людині, яка теж заплямована службою в фашистів? Вони тепер усі партизани!
— Але ж його не посадили! — не витримав я.
— То й що? Я ж не кажу, що він людей розстрілював, цього ще нам не вистачало! Він просто тихесенько працював на фашистів. Знаю я таких! — Алла Василівна під час війни евакуювалась разом із батьками до Середньої Азії і досі з підозрою ставилась до всіх, хто був на окупованій території. Й жалкувала, мабуть, в душі, що з анкет зникла відповідна графа. — Тож давайте, Олександре Семеновичу, домовимось так: ось вам ручка, чистий папір, беріть при мені й пишіть.
— Що писати, Алло Василівно?
— Пишіть те, що взнали, голубчику. Що зв’язки Колядка з партизанами документально не вдалось підтвердити, працював під час окупації головним лікарем.
Я взяв ручку, підсунув папір. Та одразу ж відчув, що написати підказане Аллою Василівною не зможу. Я чомусь вірив Мелешко, її гіркій сповіді. Вірив, бо не могла людина брехати. Чи то сама розповідь так на мене подіяла, чи оповідачка, якась абсолютна байдужість, що я про неї подумаю, — вона була щирою, вона не вигадувала — в цьому я був перекопаний.
— Алло Василівно, пробачте, але я не можу цього написати.
— Бачу, та дамочка вас заворожила своїми казочками.
— Так казки не розповідають, Алло Василівно!
— Ну що ж, доведеться написати самій. — Алла Василівна вже простягла руку до сейфа, та перехопила мій погляд. — Можете йти, — мовила сухо.
Я вийшов, як обпльований. Думав про сейф. У якому Алла Василівна — це знали всі, та вона й сама не таїлася — тримала папки, особисто нею заведені справи на кожного. Про ті папки ходили найнеймовірніші чутки, аж до того, що Алла Василівна записує не тільки, як хто себе поводить на службі, в поліклініці, а й поза поліклінікою. Вдома, в гостях. Своєрідні кондуїти на кожного. Всі ми той сейф ненавиділи і, признатись, боялися.
І я не був упевнений, що Алла Василівна не дістає зараз разом із папкою Колядка й мою.
Цікаво, що вона до неї запише?
І знов, наче навмисне, зустрівся з Колядком. Він мені явно зрадів:
— Олександре Семеновичу, ви вже повернулись?
— Як бачите, — кажу неохоче: мені здавалось, що Алла Василівна дивиться, як я розмовляю з Колядком.
А він наче й не розуміє нічого.
— Ви додому? — питає. — То підемо разом.
Діватись нікуди — пішли. «Хоча б не зустріти кого з поліклініки!»
Йде поруч, розпитує, витирає великою хустиною шию і лоб. Хоч надворі не так уже й жарко. Щось нове появилося в ньому за цей час, поки я був відсутній, якась тривога, неспокій. Він якось аж схуд, змарнів.
«Сказати йому про Ніну Мелешко? Ні, не скажу».
— А ви як? — питаю, щоб переключитись на інше. — Як ваші справи?
— Мої справи йдуть вгору: маю другу догану.
— За що?
— Не за що, а навіщо. Не сподобався поганій бабі, вона мене й доїдає.
— Ну, так уже й доїда!
— Доїдає, Олександре Семеновичу! Знаєте, чим вона мене душить? Колективом. Усі йдуть у ногу, один я не в ногу. Колектив вас не терпить, ви не прижилися в нашому колективі. Не прижився, і квит!
— І що ж вона вам пропонує?
— Подавати, поки не пізно, заяву. За власним бажанням. «Все одно вам у нас не працювати!»
— Так і сказала?
— Так і сказала…
— Ну, це ще нічого не важить, — став я його утішати. — Мало що можна під гарячу руку сказати! — А про себе подумав: «Важить, ще й як важить!» Алла Василівна ніколи слів на вітер не кидає. Пригадав, як п’ять років тому вигнала невропатолога. Невропатолог — не рівня Андронику Федотовичу, вмів за себе постояти. До міністерства дійшов, п’ять комісій побувало, півроку трусило поліклініку, а таки змушений був піти «за власним бажанням».
— Я вже й подав би, це ж не робота, коли за кожним кроком стежать. Кожен рух контролюють, — продовжував Андроник Федотович. — Тільки ж хворих жалко. Коли б ви знали, скільки цікавих хворих у мене! Ледь до пуття їх доводити став, і от — кидай, оддавай дяді чужому.
— Андронику Федотовичу, а чому б вам не попросити пробачення? Голова не одпала б. Зате ви при своїх хворих залишитесь. При своїй роботі.
— Я? Перед нею?
— Зрозумійте, Андронику Федотовичу, що не така вона вже й погана людина. Я її десять літ знаю, бачив більше доброго, аніж поганого. А те, що вона командувати любить, звикла до того, що кожне її слово — закон, так на те ж вона й керівник. Її теж зрозуміти треба — всю себе віддала поліклініці, поза поліклінікою для неї вже й життя не існує. Побачили б ви, як вона захищає своїх, коли треба. Подумайте над цим, Андронику Федотовичу. Раджу по-дружньому.
— Гм, подумати… Добре вам говорити — подумати!..
А сам, бачу, задумався.
Прощаючись, затримав мою долоню в своїй, заглянув у вічі:
— А може, й справді спробувати? Голова ж не одвалиться, га?
Долоня його була гаряча й волога.
Другого дня Алла Василівна викликала мене до себе. Я ще ніколи не бачив її такою розгніваною.
— Це ви послали до мене Колядка?
Таки хтось підслідив, як ми разом вертались додому!
— Алло Василівно, я йому порадив попросити пробачення. Я…
— Попросив, дякую! — саркастично вклонилась Алла Василівна. — Сибірською язвою обізвав!
Можете уявити, в якому стані вийшов я од Алли Василівни…
Виженуть, виженуть, тепер я напевне знаю, що виженуть. Тільки я вперед від нього з больниці пішла.