Пішла й поли обрізала: хай спробують знайти ще одну таку дурну, як я! Що на всі кабинети, на всі коридори — одна-однісінька, з ранку до пізнього вечора. Бо мене ще змалечку батько-мати привчили до чистоти й порядку. Я було ще малою як сміття де побачу, то мерщій за віник хапаюсь. Еге ж… А тут замалим у вічі не плюнули. Тільки не на таку напали, на мені ще ніхто верхи по їздив, я тиха-тиха, а як розійдуся… Недарма ж іще мін чоловік покійний казав: «І хто тебе, Варко, таку гарячу й виліпив?»
Прибігає до мене сусідка, не жінка Андроника Федотовича, а ота, що ліворуч живе, ми разом і дівували, на вулицю разом ходили, водночас і шлюб узяли. Тільки мене чоловік за всю жисть і пальцем не тронув, а її, вважайте, щодня духопелив. Це коли тверезий. А як п’яний приходив, то й зовсім убивати ладнався. Скільки разів вона рятувалася в мене: і в комірчині, й під ліжком, лежить — дихнути боїться, а він на поріг. Чорний, так пеклом і дише.
— Де Одарка? — питає.
— Та чи я знаю! — кажу, а в самої й жижки трусяться. — Чи я твою Одарку пасу, що ти в мене допитуєшся! Забігла, мабуть, край світу та вже там од страху і вмирає.
То він поводить-поводить по хаті страшними очиськами та й ще раз питає:
— То немає Одарки?
— Немає, — кажу, — ось хрест святий, що немає, — хрещуся та до кінця й не дохрещуюсь, бо я таки в бога вірила. — Чи я тобі не сказала б, аби вона в мене була? А ти, Василю, — Василем його звали, еге ж. — Ти, Василю, йди додому та лягай уже спати. Не бійся, ніхто твою Одарку заміж не візьме!
— А як хто візьме?
— Не візьме, не візьме — сама до тебе прибіжить! Щоб до отакого парубка та не прибігти! Вона ж без тебе й хвилиноньки прожити не може.
Отак затуркаю, заморочу йому голову, що забуде, за чим і приходив. Іде собі спати, а Одарка з-під ліжка вилазить.
— Як ти його й не боїшся!
— Не боюсь, — кажу, — не боюсь, так не боюсь, що вже й ноги мені відібрало.
Лежить тепер Василь на кладовищі, ось уже десятий годочок лежить, а Одарка й досі од страху труситься! Все сниться, що він із сокирою за нею ганяється.
Так прибіга ото сусідка до мене та й питає, чи я нічого не чула.
— Як скажеш, то й почую.
— Правда, що Федотовича виганяють з роботи?
— Хто тобі це сказав?
— Та люди.
— Ну, якщо люди, то — правда. Люди брехати не стануть.
Вона й зажурилася. Сіла край столу, щоку рукою підперла.
— Що ж ми без нього робитимемо? Він же мою Натку з того світу вернув. Ти ж там робиш, щодня буваєш, то, може, ще й неправда?
— Точно не знаю, — кажу. — Чого не знаю, того не знаю, брехать не навчилась. Тільки чує серце моє, що таки виженуть. Ото як уїлись, то таки виженуть.
— Хто ж там у нього в’ївся?
— Всі, — кажу. — Всі до одного. Так пеклом на нього й дишуть. А найбільше — головна, Алла Василівна.
— Що ж він їм такого накоїв?
— Не знаю, — кажу, — не допитувалась. Може, тим не вгодив, що до нього найбільше хворих завжди, а може, чим іншим. В чужу ж душу не заглянеш.
— А ти розізнай. Ти ж там робиш. Хто ж тепер нас лікуватиме?
— Хтось та буде, — кажу. — Без доктора не зостанемося.
— Доктор, та не такий! Цей же як зайде до хати, то мов рідний. І пожартує, й розпитає, і поговорить по-людському. А то: мур-бур та й бувайте здорові. Пропадемо без нього.
Посиділа отак, пожурилась та й пішла. А я собі думаю: «Зажди ж, старшу сестру розпитаю. Вже як вона не знає, то ніхто більше не скаже».
Підстерегла, коли та була сама, — зайшла. Зайшла та й стою: жду, поки вона по телефону переговорить.
Поклала трубку, спитала:
— Вам, тьотю Варю, чого?
— Спитати вас хочу.
— Питайте.
— Правда чи ні, що Андроника Федотовича виганяють з роботи?
— Звідки ви це взяли?
— Звідки взяла, там уже не лежить. А ви мені скажіть: правда чи ні?
— А чого це ви за нього так болієте?
— Болію, бо він за мене болів. Як хвора лежала, то ніхто, окрім нього, з больниці мене по провідував.
Не сподобалось, бачу. Скривилась, уже на мене й не дивиться.
— Нічого я, — каже, — не знаю. Питайте Аллу Василівну.
Ну що ж, і спитаю! Злякалася, думаєте?..
В нашої головної завжди прибирала звечора. А тут перенесла на ранок. Щоб вона мене в кабинеті своєму й застала. Вожу по підлозі ганчіркою, прислухаюсь, чи йде.
Аж ось і вона.
— Що це? — на порозі застигла.
Я їй і кажу, що вчора не могла до кабинету зайти: ключ десь поділа. Оце лише вранці знайшла.
— Та ви проходьте, я швиденько.
Ганчірку викрутила, ще й під ноги послала. Та вона переступила ганчірку, мов і не бачила. Пройшла до столу, сіла, чекає, поки я скінчу.
— Щоб це було востаннє! Не вистачало, щоб мій кабінет прибирали під час роботи!
— Зараз, — відповідаю їй, — зараз… — А про себе думаю: «Сердься не сердься, а я таки тебе спитаю!»
Домила, ганчірку в відро опустила, руки об фартух витерла, а тоді вже до неї:
— Алло Василівно, що я вас хочу спитати…
— Питайте.
— А не розсердитесь?
— Як надумались, то питайте, — вже нетерпляче. — В мене справи, бачите.
«Бачу, бачу. В усіх робота, одна я без роботи», — думаю.
— Чи правду люди брешуть, що ви нашого лікаря виганяєте?
— Якого ще лікаря?
— Та нашого ж, Андроника Федотовича!
— А вам що до цього?
— Людини жалко, Алло Василівно!
— То це він і до вас прибігав?
— Не прибігав — я од хворих почула. От хрест святий ні слова не казав!
Не повірила:
— І вам не сором при вашому сивому волоссі неправду казати?
Це я брешу? Я? Та мене ще ніхто брехухою не обзивав!
— Не знаю, хто з нас бреше… — Еге-ж, так у вічі їй і сказала. — Тільки яке серце треба мати: отак людину поїдом їсти!
Бачу: не сподобалось. Насупилась, по столу долонею плеснула:
— Годі! Не вистачало, щоб мене ще прибиральниця вчила!
— А хіба прибиральниці не люди? — питаю. — Іноді й прибиральницю послухати варт. Отакі в нас порядки: як у начальники вилізе, то вже й по людях можна ходити! Ні стида ні совісті.
Вона аж посиніла:
— Вийдіть геть з кабінету!
Це мені?.. Мені «геть»? Ах ти ж сучка безхвоста!.. Так на ж тобі, сама прибирай після себе!
Схопила відро та всю воду — під ноги їй! Під ноги! Разом з ганчіркою!
Вийшла, ще й плюнула.
Та пропадайте ви пропадом зі своєю роботою! Я скрізь собі місце знайду. Приймуть, ще й руки цілуватимуть. Недарма ж у об’явах голосять: «Требується уборщиця»…
Отак і розплювалася з больницею. Поперед Андроника Федотовича.
А що він, бідолашний, робитиме, то я вже й не знаю.
— Ваню, дитино моя, щось треба робити!
Я вже давно не питаю, чому теща з усіма болячками йде не до своєї дочки, а до мене. В нашій сім’ї все навиворіт: зять рідніший дочки. От уже скільки живемо, а з тещею ще не сварився ні разу. Дочка ж її, дружина моя, й лік забула сутичкам з матір’ю. Скільки разів їх мирив, то одну, то другу наодинці вмовляв. «Як ви до мене й жили?» — дивуюся.
Ну, та це діла суто сімейні і справ не стосуються. Просто побіжно пояснюю, чому теща й тут звернулася саме до мене.
— Щось треба, Ваню, робити!
Знаю, що треба. Мушу робити. Хоч страх не хочеться встрявати в цю історію. В мене ж у школі клопотів нині хоч одбавляй: на носі екзамени, та семінар, та історичний гурток — вгору ніколи глянути, а тут іще клопіт з Колядком. Але і з тещею не можна сваритись, тим більше з такою, як у мене.
— А може, це все й неправда? — питаю. — Може, це все вигадки, а ви переживаєте.
— Де ж вигадки, як усі про це тільки й говорять! Зустрівся б ти з ним, Ваню. Розпитав би як слід.
Що ж, можна й зустрітись. Я все ладен зробити, аби заспокоїти тещу. Спеціально вдома затримався, дочекався Колядка.
Колядко на перший погляд був такий же, як і завжди. Так же привітався голосно, прискіпливо розпитував тещу, як вона себе почуває, писав черговий «урок». А придивитись пильніше — такий, та не такий. Трудно сказати, що саме змінилося в ньому, — це просто вгадувалось. Якась тривога, неспокій прозирали в усіх його рухах. В погляді. В усмішці навіть.