З ним і справді щось коїться зле.
Діждався, поки він вийшов од тещі.
— Я разом із вами. Не заперечуєте?.. Скільки це ми вже знайомі, — починаю розмову на вулиці.
— Та слава богу…
— Ми з дружиною не знаєм, як вам і дякувати.
— То мамі вашій в першу чергу дякуйте, — заперечив. — Моя справа лише підштовхнути. А там уже більше од самого хворого залежить, видужає він чи не видужає.
— Ну, не кажіть! Що б вона й робила без ваших ліків.
— Ліки! — фиркнув він. — Одне лікуємо, інше травмуємо. Вже від ліків лікувати доводиться. Знаєте, що в нас найстрашніше? Медична грамотність!.. Так, так, не дивуйтесь — саме те, що всі дуже грамотні. Не встигне захворіти, а вже знає, яка в нього хвороба, як і чим її лікувати. Наперед од лікаря знає. Медичних довідників начитається, термінології різної наковтається, і вже не ти його, а він тебе контролює. Слухає тебе, головою навіть покивує, а по очах бачиш — не вірить… Ви думаєте, раніш бабусі травами лише лікували? Вірою! Довір’ям з боку хворих, яке нам і не снилось. Бабусі, ті насамперед великими психологами були. Нам у них вчитись та вчитись.
Тут я згадав, як мене ще в дитинстві шептуха від переляку порятувала. З ночі в ніч зривався, не своїм голосом кричав. Колеса снились. Більші, більші і такі, як до неба. Котяться, котяться на мене, — й досі здригаюсь, як пригадаю. «Ото хтось наврочив», — сказала. Взяла яйце, покатала, покатала по щоках моїх та по лобі, щось примовляючи, потім розбила і в миску з водою вилила. «Вихлюпніть на вулицю, — наказала моїй мамі, — Та не оглядайтесь, як назад вертатися будете».
— Помогло? — аж зупинився Колядко.
— Як рукою зняло!
— От вам і психотерапія! А наша медицина до неї тільки підлазить.
Так про медицину забалакались, що я ледь не забув, за чим і з Колядком пішов. Згадав лише тоді, як стали прощатись.
— Андронику Федотовичу, прошу не гніватись, але я вас хочу спитати: що з вами?
— Нічого. Живу, як бачите, ворушуся потроху.
— Я не про це. Я про вашу роботу. Ходять чутки, наче вас звільняти збираються.
— Чому «наче». Вже звільняють!
— За що?
— За те, що з колективом не в ногу крокую. Весь колектив з Аллою Василівною в ногу, а я, бачте, не в ногу!
— Як вам допомогти, Андронику Федотовичу?
— Як ви мені допоможете? Мені вже ніщо не зарадить. Все вирішено й печатку поставлено. Ну, бувайте здорові, бо я з вами затримавсь. І так кожен мій крок на контролі.
Пішов. А я весь день думав про нього. Й про Аллу Василівну. Не вірилось, щоб вона отак запросто, без серйозних підстав, могла звільнити людину з роботи. Та ще такого лікаря, як Колядко.
Аллу Василівну я знаю давно. Двійко її дітей, сина й дочку, до випускного довів: був класним керівником. Не знаю матері, яка так серйозно ставилася б до своїх батьківських обов’язків. Недарма ж її з року в рік обирали головою батьківської ради. Всі учні-бешкетники, всі нероби та ледарі духу її боялись. В нас її й досі добром згадують, а директор якось жалкував, що в Алли Василівни немає більше дітей. Ось уже скільки років ніяк не вдається підібрати тямущого голову.
Чим мені Алла Василівна найбільше подобалась, це тим, що вона і власних дітей строго тримала. Як іноді буває. Дитина якогось начальника — і вже воно саме відчуває себе невеличким начальничком. Містечко в нас маленьке, всі знають, хто така Алла Василівна, а скромніших дітей мені стрічать не доводилось. Пам’ятаю, як дочка її на випускний вечір прийшла. Інші матері з усіх сил пнулись, щоб дочок своїх, як пав, нарядити, — сукні до п’ят, туфлі модельні, каблучки-сережки, зачіски модні, ще й губи нафарбовані — дивишся і не впізнаєш: Валя це чи не Валя? Її ж дочка мов на уроки з’явилась: у скромненькому платтячку, в черевичках зовсім не модельних, без косметики. Весь вечір відпочивав на ній поглядом: яке ж миле оце юне й чисте обличчя!
Тож із трудом вірилося в те, що Алла Василівна могла вчинити несправедливість.
Може, вона не знає нічого? Який Колядко лікар, як ставиться до хворих, як, врешті-решт, хворі люблять його. Теща моя прямо-таки закохана в нього.
Тож і вирішив поговорити з Аллою Василівною,
Вона зустріла мене, як давнього знайомого: встала з-за столу назустріч, потисла руку, запросила сідати. Спитала, як почуває себе Ганна Сергіївна (не забула, бач, як звати мою тещу), поцікавилась здоров’ям дружини, дітей.
— Що сталось, Іване Петровичу, голубчику? — Звикла до того, що до неї якщо йдуть, то з якоюсь хворобою.
Я її заспокоїв, що в мене все гаразд, хворіти поки що не збираюсь.
— От і добренько. Рада вас бачити при повнім здоров’ї.
— Я до вас з іншим.
Алла Василівна вся — зосередженість, вся — увага. Навіть руки перед собою сплела.
— Слухаю, Іване Петровичу.
— Не знаю, з чого й почати… Розумієте, ходять чутки, що нашого дільничного лікаря — Колядка Андроника Федотовича…
Зачувши про Колядка, Алла Василівна одразу ж змінилась. На досі світле й привітне обличчя її впала тінь.
— Чим він вас усіх причарував, цей Колядко? — спитала з неприхованою досадою. — Тільки й чуєш: Колядко, Колядко! Світ клином зійшовсь на Колядкові! А ви знаєте, що ваш Колядко обдурив колектив? Поглумився з найсвятішого!
— Як — обдурив? — Я просто ошелешений цим несподіваним вибухом.
Алла Василівна одмикає сейф, дістає тонку папку. Виймає з неї цупкий прямокутник, подає мені через стіл:
— Помилуйтесь!
— Фото? — З фото дивиться на мене Колядко. Андроник Федотович.
— Так, фото! Два роки висіло на Дошці ветеранів війни. Два роки! — Наче те, що фото висіло саме два роки, надає всій історії особливо лиховісного змісту.
— То й що, як два роки?
— А те, шановний Іване Петровичу, що він не був на війні й години. Він учинив наругу над пам’яттю всіх, хто загинув, захищаючи нашу країну!
Ну, «наругу» — це занадто вже сильно. Хоча, звісно, історія не дуже красива.
— Алло Василівно, а звідки вам відомо, що Колядко — не учасник війни?
— Відомо! Ми перевіряли. Можете мені повірити: Колядко й години не був на фронті!
Гаразд, але яке це має відношення до Колядка як лікаря? До його повсякденної роботи з хворими?
— Він обдурив колектив! — твердить Алла Василівна. — Йому в нашому колективі не місце.
— Але ж він прекрасний лікар! Ви б послухали хворих.
— Він пересварився з усім колективом. Це просто якийсь антигромадський тип. Ви знаєте, що мені заявили лікарі? Або — він, або — вони!
Я знову намагаюсь говорити про хворих, та Алла Василівна продовжує твердити своє. І мені врешті-решт починає здаватись, що я розмовляю з глухою. Або все сказане мною нічого не важить.
Колектив? Для кого існує ваш колектив? Для хворих, яких покликаний обслуговувати, чи для самого себе? Га, Алло Василівно?
Це приходить до мене пізніше, коли я вже вертавсь додому. І продовжував сперечатися подумки.
Теща так до мене й кинулась:
— Ну як, Ваню?
— Нічого з моєї розмови не вийшло! — відповів сердито. — Їй, бач, важить лише колектив. А колектив що: самоціль? Кому він потрібен, такий колектив!
Але тещу колектив не цікавить, тещі болить одно: буде Андроник Федотович чи не буде?
— Доведеться писати листа, — сказав я їй згодом. — У райздороввідділ, а то й вище. От хто тільки підпише?..
— Всі, Ваню, підпишуть! Ти тільки напиши. Я ніг не пожалію — всіх обійду!..
— В курсі? — питає завідувач.
Відповідаю, що в курсі.
— З листом ознайомились?
Ознайомився. Тричі читав — перечитував.
— Тоді, як то кажуть, ні пуху вам ні пера!
Годилося б послати до чорта, але це ж не хто-не-будь — завідуючий! Подякував, звівся, щоб іти, та він мене затримав: