— Хвилинку… З Аллою Василівною ви не знайомі?
Кажу, що ні. Бачив лише на фото, на Дошці пошани. Що в коридорі, при вході. Дамочка, видно, з характером: дивиться твердо, прямо, наче розстрілює. На фото стрінешся поглядом — очі відводиш, а в житті?..
— Це — наш заслужений працівник, — каже завідувач. — Ветеран. Разом навчались, разом і працювати починали. Після війни, в суцільній руїні. Ви, молоді, навіть уявити не можете, що нам дісталось…
Ну, осідлав старий свого улюбленого коника — тепер не скоро злізе! Знову сів, вдаю, що зацікавлено слухаю (спробуй начальство не слухати!), навіть головою покивую, а про себе думаю: справлюсь до вечора чи не справлюсь? У Генки ж день народження, я пообіцяв: хай і світ завалиться — буду… Та й не тільки йому. Людонька теж цікавилась, коли вернуся. Як це я не догадався одразу ж відмовитись! Послатись на якусь справу нагальну. А тепер, брате, пізно. Тепер не з руки відмовлятись.
— Ну, йдіть.
Заскочив до Генки, пояснив, у чім справа.
— Це свинство! — обурився Генка. — Пообіцяти й не прийти!
Я його заспокоїв, що обов’язково прийду. Хіба, може, затримаюсь трохи. Не на край світу ж їду: тридцять хвилин електричкою.
— Справа серйозна? — поцікавився Генка.
— Так, дрібничка. Ординарний капіж.
— Ну, гляди ж, не затримуйся! А то Людка з мене й душу витрясе!
— Якщо вона в тебе ще є.
Посміялися, попрощались. Хотів ще до Люди забігти, але передумав: краще хай від Генки довідається.
Прийшов додому, завів будильник на сьому, ліг і ще раз про завтрашній вечір подумав. Що там буде Люда. Хороша таки штука — життя!
З тим і заснув.
Схопившись, умився, поголився, нашвидкуруч поснідав, дістав темно-синій костюм. Сорочка у смужку, червона краватка, черевики модельні — все чин чинарем, як і годиться працівникові такої установи поважної. Ще й капелюх елегантний: «Здрастуйте!» — і отако капелюх над головою. Переконався: справляє бажане враження. Ну, й тека з листом. Не тримати ж просто в руці чи, ще гірше, — в кишені. Лист, якщо вже потрапив до нас, проштемпельовано, пронумеровано, — це вже не просто лист, а документ, документи ж вимагають відповідної до себе пошани.
Сів на електричку з таким розрахунком, щоб застати мадам головну ще до початку робочого дня. Бо потім — літучки-повзучки, п’ятихвилинки-годинки, термінові телефонні дзвінки — знаю вже, з чого складається робочий день адміністратора. А мені ж кров з носа треба бути сьогодні на вечорі в Генки.
Приїхав без п’ятнадцяти дев’ять, спитав, як пройти до поліклініки. Он у ту вулицю, там повернете направо, а там уже й поліклініка. Ага, дякую! Спустився з перону, пішов.
Типове провінційне містечко. Будинки, паркани, садочки, собаки на прив’язі. Вулиця, вкрай розбита машинами, вузенький, попід самим парканом, хідник. В негоду, коли все це розквасить, двом і розминутися ніде. Зараз, слава богу, сухо, тільки мої черевики блискучі враз покрилися пилом.
Як тут люди й живуть!
Ось нарешті поліклініка. Цегляний двоповерховий будинок з досить-таки великими вікнами, вузькі коридори, повні народу. Протискуюсь в реєстратуру, питаю, де кабінет головного.
Знайшов, постукав, смикнув: біс візьми, замкнено!
— Їх ще немає!
Сестричка. Отаке собі молоденьке курчатко в халатику білому.
— Вони завжди у вас запізнюються? — спитав саркастично.
Сестричка глянула на мене налякано (ну, ясно, головний лікар для неї цар і бог), потім погляд її спрямувався кудись повз мене і став ще переляканіший:
— Ось вони йдуть.
Я повернувся в той бік: коридором ішла мадам головна. Швидко, енергійно, киваючи до хворих, що поспішали привітатися з нею.
— Олю, Валентину Григорівну! — Сестричку наче вітром здуло. — Ви до мене? — помітила й мою скромну особу, — Доведеться трохи почекати.
Дістала ключ, вставила в шпарку, вже на мене не дивлячись, але я примусив її ще раз повернутися в мій бік:
— Алла Василівна, якщо не помиляюсь?
— Так. — В очах явний подив: як це я насмілився так заговорити з нею.
— Головний лікар поліклініки?
— Ну, головний, — вже нетерпляче.
— Тоді я до вас. І теж, пробачте, не маю й хвилини зайвого часу. — Відгорнув манжет, глянув на годинник. Японський, з металевим браслетом. — Вже, як бачите, пів на десяту.
— Пробачте, ви звідки?
— З облздороввідділу.
— Що ж ви одразу не сказали? — Досі строга та неприступна, Алла Василівна тане просто на очах. Усміхається приязно, запрошує ласкаво до кабінету:
— Сідайте, голубчику! Пробачте, як ваше ім’я та по батькові?
Я називаюсь.
— Костянтин Антонович, — каже вона, мов для того, щоб запам’ятати назавжди. — Так, я слухаю вас, Костянтине Антоновичу.
— Алло Василівно, я до вас ось у якій справі. Тут надійшла досить неприємна заява, і мені доручили в ній розібратись. — Кладу теку на стіл, повільно її розкриваю. Ще повільніше дістаю лист: все ще не можу простити, як вона тримала мене у себе під дверима. Погляд у Алли Василівни стає напружений, вона облизує губи. — Познайомтесь, будь ласка!
Алла Василівна бере лист, починає читати. Обличчя її поступово червонішає, чомусь більше — на підборідді, ніж на щоках. У цей час прочиняються двері, заходить невисока жіночка, теж у халаті.
— Кликали, Алло Василівно?
Алла Василівна з досадою відривається од листа (обличчя її вже пашить жаром, там кілька досить-таки в’їдливих рядків і про неї), відповідає сердито, що кликала. Жіночка вловила той сердитий тон і все ще мнеться в дверях.
— То, може, я пізніше зайду?
— Проходьте, — каже Алла Василівна. — Це, до речі, стосується й вас. Знайомтесь, — це вже до мене. — Наш голова місцевкому Валентина Григорівна. Костянтин Антонович з облздороввідділу. Приїхав у справі Колядка.
— Знову Колядко? — дивується Валентина Григорівна. — Нещодавно ж були з райздороввідділу.
Підходить, подає мені маленьку, але сильну руку. Я гречно вітаюсь, за що одержую приязну усмішку.
— Ми з цим Колядком ще наберемося горя, — каже довірливо. — Скільки я вас просила, Алло Василівно, бути з ним строгішою. Так ви з вашим добрим серцем…
— Гаразд, тут не про це, — обрива її Алла Василівна — Тут — лист хворих, що їх лікує Колядко. Ось прочитайте.
Валентина Григорівна склала губи трубочкою, наче збирається цілувати кожен рядок.
— Організував! — каже вона, дочитавши. — Попросив, вони й написали.
— Організував не організував — не нам з вами вирішувати. Це вже справа Костянтина Антоновича… До речі, Костянтине Антоновичу, ви приїхали дуже вчасно: сьогодні у нас місцевком, розглядатиметься справа Колядка. Разом обговоримо й лист.
— О шостій, — додає Валентина Григорівна.
В мені так і тьохкає: о шостій! Я ж не встигну до Генки!
— Вас щось не влаштовує? — Головна, певно, помітила, як я неспокійно засовався.
— Ні, що ви… Хоча… — Я гарячково шукав якоїсь причини, щоб спекатись цього проклятого місцевкому. — Розумієте, в мене сьогодні теоретичний семінар, яким я керую. Тож я рівно о шостій маю бути на місці! Треба ж такому збігові!
— Гаразд, — каже Алла Василівна. — Ми перенесемо засідання місцевкому на другу годину. Валентино Григорівно, прошу попередити всіх членів місцевкому, щоб о другій нуль-нуль були в моєму кабінеті! Колядко — також.
— Він до обіду на викликах.
— Тим більше попередьте… Ну, здається, з цим усе. Лист хай буде у вас?
Кажу, що лист мені буде потрібен. Маю переговорити із хворими, які його написали.
— Що ж, поговоріть, — згоджується Алла Василівна. — Це не завадить. Хоча, коли б ми захотіли, то мали б десяток зовсім інших листів. Про того ж Колядка.
— Пам’ятаєте, Алло Василівно, як Колядко відмовився вислухати хвору? — встряє в розмову Валентина Григорівна.
Алла Василівна кива головою, що пам’ятає. Тільки досить про це. Для цього буде місцевком. Поки що ж вона хоче показати мені поліклініку.
— Нам, звісно, далеко до київських, але й ми теж дещо робимо, — каже вона з гордовитою скромністю.