І не відпускала мене майже до другої. За цей час я довідавсь, як важко було в ті часи будувать поліклініку («Півжиття на неї поклала. Та хто тепер про це згадує!»). Який чудовий у неї колектив. І яка це невдячна робота — бути головним лікарем («Всі гулі на мою голову, Костянтине Антоновичу. Іноді як подумаєш: чи по краще бути просто лікарем. Знай свою справу і більше нічого. А от не можу. Не можу не боліти душею за всю поліклініку»). Підвела й до Дошки: «Оце наша гордість — ветерани війни!» — «А це що?» — помітив я порожню пляму. Не розповіла: «Дізнаєтесь про це на місцевкомі. Не хочу бути необ’єктивною, дорогенький Костянтине Антоновичу». А під кінець запросила до себе — щось укинути в рота перед засіданням. («Ви ж не обідали? А в нас знаєте, які ціцерони! Дай боже, щоб за три години впорались. Та ви не бійтесь, агітувати проти Колядка не буду, — із смішком. — Не хочу псувати ні собі, ні вам апетиту»).
Жила поруч. «І місце підбирали, щоб до роботи ближче. Я на роботі, чоловік — теж, додому прибігаємо тільки їсти й спати». Завела до вітальні, швиденько накрила на стіл. Розповідала про дітей — у Києві. Ось піде з чоловіком на пенсію — переберуться й собі. До дітей та онуків ближче… «Ну що ви, вам ще рано на пенсію!» — «Ой Костянтине Антоновичу, Костянтине Антоновичу! Не захочеш, так доведуть. Люди є люди. Хоча мені на свій колектив скаржитися гріх. Бачили Валентину Григорівну? Старша сестра, двадцять п’ять років зі мною працює, права, можна сказати, рука. Все віддасть для поліклініки! Й отаких людей ображати!..» — «Колядко?» — «А хто ж!.. Попоплакала вона… Та годі, я ж обіцяла про це ані слова! Краще давайте вип’ємо за ваші майбутні успіхи. За вас, Костянтине Антоновичу!»
Пили натуральне вино, тож у голові й не зашуміло — в доброму настрої повернулись до поліклініки.
Рівно о другій у кабінеті Алли Василівни зібрався весь склад місцевкому. Знайома уже мені Валентина Григорівна, начмед Марія Степанівна і терапевт Одарка Михайлівна. Не було тільки Колядка.
— Валентино Григорівно, гукніть, будь ласка, Колядка!
Валентина Григорівна вийшла, за хвилину повернулася сама:
— Колядко ще не прийшов.
Начмед з терапевтом перезирнулись так, мов іншого й не чекали, обличчя ж Алли Василівни взялося плямами:
— Ви попереджали Колядка?
— Попереджала, аякже! Двічі казала, щоб не затримувавсь.
— Що ж, тоді нам доведеться лише чекати. Поки вони зволять явитись… Яка ваша думка, Костянтине Антоновичу?
Я знизав плечима. Яка ж іще може бути думка в такій ситуації? Не починати ж іменини без іменинника!
Минуло п’ять хвилин, минуло десять. Промарнований час все відчутніше повисав наді мною, я відчував, як наростає в мені роздратування проти Колядка. Він що, навмисне запізнюється?
— Ні, це переходить усі межі! — не витримала врешті Алла Василівна. — Костянтине Антоновичу, може перенесемо засідання на завтра?
При самій лише думці, що все доведеться починати спочатку, мені стало тоскно.
— Давайте ще кілька хвилин почекаємо.
— Гаразд, — погодилась Алла Василівна. — Хоч я не впевнена, що це нам щось дасть. Можу битися об заклад, що Колядко не з’явиться.
Але Колядко появився. Вискочив до кабінету, пітний та засапаний.
— Прошу пробачення, що трохи затримався.
— Затримались! — фиркнула Алла Василівна. — Ви нас примусили чекати майже годину! Не могли обійти своїх хворих швидше?
Червоне обличчя Колядка почервоніло ще дужче:
— Швидше не міг. Я, вибачайте, маю їх лікувати, а не обходити!
— Один ви лікуєте! — вирвалось в Алли Василівни. Прикусила губу, тамуючи гнів, уже спокійніше сказала: — Ну, гаразд, ближче до справи. Починайте, Валентино Григорівно! Заслухаємо, мабуть, спершу листа?
Я не заперечував. Лист обговорено на місцевкомі — що може бути краще!
Поки Валентина Григорівна читала лист, крадькома роздивлявся Колядка. Вигляд у нього був явно непрезентабельний. Особливо черевики. Стоптані настільки, що дивно було, як вони на ногах і тримались. І хоч я уже знав, що в дільничних терапевтів це професійне: взуття в них горить, але ж міг він купити собі більш-менш пристойні черевики?
До того ж він — повний надміру, а я не люблю товстих людей. Особливо чоловіків. Як правило, це наслідок переїдання та зловживання алкоголем, нехлюйського ставлення до власного здоров’я.
Він напружено слухав, що читала голова місцевкому, і від того ще дужче пітнів. Раз по раз діставав величезну, чи не спеціально пошиту хустину, витирав шию, чоло, підборіддя і голосно при цьому зітхав.
Поки Валентина Григорівна, читала, сидів мовчки. Та як вона стала вже говорити від себе, його наче прорвало:
— Неправда!
— Товаришу Колядко, ви ще матимете можливість висловитись! — строго зауважила Алла Василівна.
— У вас висловишся, як же!
Алла Василівна глянула в мій бік: ну що з таким робити?
— Продовжуйте, Валентино Григорівно.
— Ось іще один факт: Колядко жодного дня не був у нашій діючій армії. А коли ми лаштували Дошку ветеранів, чи не перший приніс своє фото. Ось воно! — Валентина Григорівна урочисто дістає з папки фото, підносить вгору, щоб усі бачили, знову кладе до папки. — Це фото висіло на Дошці ветеранів війни майже два роки, таким чином товариш Колядко майже два роки обдурював наш колектив.
— Ганьба! — каже начмед і дивиться чомусь при цьому не на Колядка, а на Аллу Василівну. Колядко ж, зірвавшись на ноги, кричить:
— Я був зв’язаний із партизанським загоном!
— Але ж документа про це не маєте?
— Я тоді не про документи думав, а про те, як рятувати людей! До того ж я хотів поїхати по документи, але хто мене не пустив?
— Дозвольте пояснити? — зводиться й Алла Василівна. — Колядко й справді приходив до мене, щоб я його відпустила на два тижні за довідкою. Але, по-перше, ми не можемо дозволити собі такої розкоші: на два тижні лишати хворих без лікаря, а по-друге, в той край саме збирався у відпустку наш працівник. Ми йому й доручили про все дізнатись детально.
— Який іще працівник? — знову Колядко.
— Їздив Олександр Семенович, якщо вас це так цікавить. Наш стоматолог. Він побував там, де ви, за вашим твердженням, партизанили, і пересвідчився, що ніяким партизаном ви не були.
— Це підлість!
— Товаришу Колядко, прошу вибирати вирази!
— Я й вибираю…
— Як ви тільки що переконались, Колядкові образити людину нічого не важить, — продовжувала Валентина Григорівна. — В нашому колективі важко знайти людину, з якою він не посварився б. А середній медперсонал він прямо-таки тероризує. От за що ви довели вчора Галю до сліз? Чому на неї кричали?
— Кричав, бо вона не те вписала, що слід!
— От — вписала! — Тут Валентина Григорівна повернулась до Алли Василівни: — Алло Василівно, я не пам’ятаю вашого наказу, щоб історію хвороби заповняли медсестри. Всі лікарі заповнюють історії хвороби власноручно.
— Є чому радіти: в писарі пошились!
— Товаришу Колядко, не нам це вирішувати! — мовила строго Алла Василівна. — Є відповідні інструкції, затверджені Міністерством охорони здоров’я, і ми їх повинні дотримуватись. Я не потерплю тут жодної партизанщини!
— Слава богу, хоч тут ви мене визнали партизаном!
— Товаришу Колядко, вам ще буде надане слово!
Але він так і не втихомирився. Кидав репліки, огризався щохвилини, а коли вже Алла Василівна у своєму виступі сказала, що в Колядка є хворі-любимчики, біля яких він ладен сидіти день і ніч, що одних він лікує, а інших виганя з кабінету, як вигнав недавно стахановця, передовика виробництва, він так і підскочив:
— Аякже! Брешіть побільше — щось та залишиться!
Запала лиховісна мовчанка. Очі ж Алли Василівни спалахнули переможними вогниками:
— Всі чули, що насмілився сказати Колядко? — Не назвала його товаришем — товариша Колядка вже не було. — Прошу занести до протоколу!
І сіла — не вважала за потрібне ще щось говорити…
Я не запізнився на іменини до Гени. Була Люда, було дуже мило й весело, але мені весь вечір муляла, не давала спокою, заважала веселитись по-справжньому думка про Колядка. Все, здавалось, було ясно: антигромадський тип, протиставив себе колективу, однак мені щось нашіптувало, щось підказувало, що все це не так просто. І Колядко, незугарний, товстий, із своєю великою хусткою і черевиками, безжалісно стоптаними, все стояв і стояв перед моїми очима…