Особливо діставалось мені.
— Ви талант! — кричав гнівно до мене: до всіх нас звертався тільки на «ви». — Розумієте, що ви талант?! Хто вам дав право закопувати його в землю?!
За переконанням керівника, я закопував свій талант майже щодня.
Я довго терпів, хоч малювання потроху стало мені набридати. Не така це була легка й приємна справа, як спершу здавалося, вгодити нашому суворому вчителеві не зміг би й ангел, він вимагав од нас неможливого: довершеності в кожному малюнкові, в кожному етюді, не кажучи вже про картини.
Свою картину я малював понад два місяці. Бився над сонцем, яке ніяк не виходило, впадав у відчай. Щоразу здавалось: нарешті впіймав. Та керівник знову примушував починати спочатку.
— У вас, пробачте, не сонце, а біс зна й що! Жовток на воді!
Нарешті якось відчув: вдалося! Сонце спалахувало на полотні, як живе. Я боявся дихнути, щоб не погасли фарби. Віз картину, заховану в мольберт, і здавалось, намальоване мною сонце гріє крізь дерево. З трепетом показав картину керівникові.
Він чи не вперше забув про свій крик. Пощипував схвильовано борідку, мружив то одне око, то друге.
— Похвально. Похвально… З вас, здається, таки буде художник. Тільки підправте тут і ось тут. Бачите, як неприродно лягла тінь на воду.
В той вечір у мені щось зламалось. Матуся не відходила молитовно від картини, тато розчулено бубонів, а мені все збайдужіло. І картина, й фарби, й мольберт. При одній лише думці, що завтра знову треба буде волоктися до річки й гибіти там весь вихідний — при самій лише думці про це мені ставало тоскно.
Вранці, поснідавши, я замість того, щоб іти на річку, взяв пригодницьку книжку й ліг на диван. Мною оволоділо чарівне почуття людини, яка врешті звільнилась од важкого обов’язку. Не поспішати нікуди, нікуди не йти, бути вільним, як птах, — хіба це не прекрасно!
— Ти не захворів? — питала стурбовано мама.
Відповідав, що здоровий. Бо тоді розпочнуться набридливі допитування, що та де болить, охи й ахи, розмова про лікаря, якого треба негайно викликати.
— А до річки не підеш? — Мамі хотілось, щоб я швидше завершив картину. Бачила вже її в картинній галереї і натовп народу перед нею.
Відповів, що не піду, бо втомився.
— Я нічого, синку, нічого… Тобі й справді треба перепочити.
Майже весь день провалявся на дивані. Одмахувавсь од думки, що треба ж кінчати картину. Що ніхто її не допише за мене.
Дивлюсь на картину, яку так і не закінчив. У ній таки щось є, у мене й справді був хист, мені стає гірко від того, що її так і не домалював, бо хто його зна, як склалося б моє подальше життя, може, й справді був би славетним художником, автором багатьох загальновідомих картин. У мені оживає образа на старенького нашого керівника, який, можливо, давно вже й помер, що не приїхав до мене додому, не поцікавився, не вмовив мене малювати. Серджуся й на батьків, які не змусили знову взятись за пензля, а панічно злякались, коли я їм сказав, що втрачаю за тим малюванням зір; на вчителів і директора, яким, здається, більше важили транспаранти й стіннівки, ніж мої етюди й картини. Мені гірко було, образливо, адже хто, як не вони, були винні у тому, що я не став художником!
Та що тут казати! Годинник невтомно вицокує, і наближається моя остання хвилина.
Котра зараз година?
Одчиняються двері, заглядає дружина. Волосся в бігудях, обличчя в компресах із свіжого м’яса: вигляд не для людей із слабкими нервами!
— Скільки тебе кликать обідати?!
Ось вам і відповідь на запитання, котра зараз година!
Зводжуся, йду обідати. Дивна річ: мені хочеться їсти! Інстинкт самозбереження, біологічний механізм, що спрацьовує незалежно від нашої свідомості. Смертники, які об’їдаються й обпиваються за півгодини до страти. Безнадійно хворі, яким раптом хочеться з’їсти те чи те за кілька хвилин до агонії.
Колись я чув розповідь про доходягу в фашистському концтаборі. Хто він за національністю — невідомо. Доходяга був просто людиною, доведеною до крайнього ступеня фізичного й духовного виснаження. Приречений на неминучу загибель, він никав по табору, підбираючи все, що тільки можна було проковтнути. Його спіймали на тому, що він ухитрився одержати зайву порцію баланди. Одержавши першу, тут же вихлебтав і знову пристроївсь у чергу. Два відгодовані есесівці висадили його на дерев’яну підставку (сам він нізащо не виліз би), а третій накинув на шию петлю. Доходяга стояв, змертвіло байдужий до всього, що навколо діялось, застигле обличчя його ні разу не здригнулось, коли зачитувався вирок. Есесівець, який накинув на шию петлю, був уже ворухнувся, щоб вибити підставку з-під ніг, та комендант застережно підніс руку в білій як сніг рукавичці:
— Дайте йому вкрадений сніданок! Хай з’їсть перед смертю.
Один з есесівців ухопив консервну банку з рудим пійлом, у якому плавала картопляна шкаралупа, підніс засудженому до рота.
І тут доходяга ожив. Здригнулися ніздрі, зблиснули очі, губи жадібно потягнулись до пійла. Він хлебтав і хлебтав, здригаючись, стогнучи, хлебтав і все далі тягнувся з петлі, бо есесівець, глумлячися з нього, все відводив руку назад. Врешті зірвався з помосту, загойдався в повітрі, а з рота його звисала шкаралупа, яку він так і не встиг проковтнути.
Чи не схожий я чимось на того нещасного? Я, сита людина, яка могла б обійтись і без обіду?
Але це ж мій останній обід!
Чим ближче до фатальної межі, тим частіше в моїй свідомості спливатиме слово «востаннє».
Востаннє пообідав, повечеряв востаннє, востаннє взяв до рук книжку, поговорив востаннє з дружиною, востаннє вийшов у двір. Десятки, сотні «востаннє» спадатимуть з мене, як листя осіннє, зникатимуть у безвість.
Тож останній обід. І не буденний — недільний.
Тому стіл накрито не в кухні, а у вітальні. Маємо спальню, яка належить дружині й мені (давно вже — лише дружині), дитячу — для двох наших дітей, кабінет, відданий у неподільне моє володіння, і оцю загальну кімнату. В ній ми збираємось біля телевізора, коли передають щось цікаве, в ній обідаємо щонеділі й на свята. Це вже стало сімейною традицією, й дружина ревниво її дотримується. Як оту останню (знову — «остання»!) жаринку, яка ще жевріє поміж нами. Хоча ми обоє давно вже полишили надію склеїти розбите й потрощене.
Давно домовилися розлучитись, як тільки діти закінчать десятилітку. Розлучилися б, може, й раніше, коли б не мої старенькі батьки: вони до нестями люблять онуків, дня не можуть прожити без них, дружина ж моя якось заявила, що в разі розлучення вона забере їх із собою, поїде світ за очі, щоб не бачити ні мене, ні моїх батьків. Я вірю, що вона це зробила б, особливо щоб допекти моїй мамі, яку ненавидить так, як тільки може ненавидіти невістка свекруху. Скільки пам’ятаю, дружина називала мою маму не матір’ю, не свекрухою навіть, а лише — «вона». «Вона ненавидить мене!», «Вона весь час під мене підкопується!», «Вона псує наших дітей!», «І як добре було б, якби ми жили подалі од неї»!
І всі непорозуміння, всі сварки та чвари між нами, аж до поступового почужіння — все це через «неї».
Мама віддячує тією ж монетою. Мама не може простити невістці, що та сміє отак поводитися з її сином.
— Вона погубила твою кар’єру! — не втомлюється твердити мама. — Якби ти одружився з іншою…
Я давно вже перестав нагадувати мамі, що це ж вона вибрала мені непутящу дружину, а собі — лиху невістку. Я навіть гадки не мав одружуватись, мені й так було добре: єдиному синові в батьків, які лише тобою й живуть, дівчат же мені вистачало й без загсу, цього зілля посіяно скрізь — встигай тільки зривати. Але мама стала боятись, що я десь ускочу, що якась візьме й закрутить її дитині голову, тепер же дівчата повелися такі, що не доведи й помилуй, так і полюють за порядними хлопцями… Мамі моїй стало насинатись одне й те ж: наче я приводжу в дім якусь непутящу-гулящу. Або ще гірше — розведену. З дитиною.
— Отакі, як ти, саме і вскакують! — журилась вона.
І потай од мене шукала мені дружину. Скромну й невинну. Роботящу й турботливу. Розумну, а водночас і покірну. Мама подумки приміряла до мене всіх містечкових дівчат (про київських не могло бути й мови, київські дівчата, за її переконанням, за жінок не годились, принаймні її синові) і відкидала їх одну по одній. Аж поки нарешті знайшла.