Не буду розповідати про сватання. Про ті хитрощі, до яких вдавалась мама, щоб нас познайомити. В кожній жінці дрімає геніальний стратег, і коли він прокидається, то жодна сила у світі не може перед ним утриматись.
Не встояв і я. Нас звели, познайомили, потягнули до загсу. Посадили за весільний стіл, бажали нам щастя, кричали: «Гірко!» На все життя — гірко.
Чи кохав я дружину? Може, щось і було. В ту першу ніч, коли нас одвели до кімнати й залишили вдвох. Коли юна дружина моя стояла, притихла й беззахисна, в тиші, що раптом обвалилась на нас.
Світив цнотливо нічник (протягом місяця мама натхненно обставляла кімнату, всю душу вкладаючи в кожну дрібницю; бідна мама, як їй хотілось, щоб син був щасливий!)… Світив нічник, на круглому, біля ліжка, столику стояла пляшка шампанського, два келихи й вази — одна з тістечками, друга з фруктами. Мовчання ставало нестерпним, і коли я спитав: «Може, вип’ємо?» — дружина поспіхом, наче од чогось і від когось втікаючи, сіла за столик.
Я взяв пляшку, холодну й важку, одкрутив дротину, що притримувала пластмасову пробку, пробка стрельнула так, що ми обоє здригнулись, зашуміло, запінилось в келихах іскристе вино. Вся кімната наповнилася дзвоном, мелодійним, ледь чутним, легким, і ми врешті зустрілися поглядами. Дружина довірливо усміхнулась мені й тихо сказала:
— Я не їла з самого ранку.
Обличчя її раптом стало таким прекрасним і милим, таким рідним і дорогим, що в мене аж стиснулося серце.
Може, то й було справжнє кохання?..
Так почалось наше спільне життя: я і дружина, мама і тато. Тато одразу став дотримуватись того нейтралітету, завдяки якому тільки й можливо зберегти молоду, яка тільки почала брунькуватися, сім’ю. Лише тепер, через багато років, я по-справжньому оцінив татову мудрість, а тоді, пам’ятаю, навіть ображався на нього: мені здавалось, що тато просто байдужий до нас. Зате мама…
— Хто ж, як не старші, повчать вас жити, — не втомлювалась твердити вона. І не минуло й місяця, як між мамою й молодою дружиною моєю почалися непорозуміння, сварки, образи, а я опинився поміж двох, як то кажуть, вогнів. Змушений був то слухати скарги мами і співчувати їй, то дружину, і теж співчувати, бо що ж іще мав робити? Обом підтакував, щоб не роздмухувати вогонь, який і так не в жарт розгорався. В мене вже така натура, чи що: не люблю суперечок, завжди намагаюсь їх уникнути. «В суперечках народжується істина!» — сказано, звісно, красиво, але я ще ніколи не бачив, щоб той, хто любить сперечатись (особливо з начальством), не наживав собі неприємностей. Знав одного начальника, який не втомлювався закликати до критики, мало не з сльозами просив різати правду-матінку в очі і таким чином виловлював дурників, які клювали на цю дешевеньку приманку. От для проби візьміть та й скажіть власній дружині всю правду про неї (а вона ж її щодня вимагає од вас !). Що вона й язиката надміру, і любить ганчір’я, і суп їй сьогодні не вдався, а котлетами можна мостити дорогу. Що подруга її красивіша од неї, а капелюшок, щойно куплений нею, сидить на ній, як на опудалі… Тож і я, навчений гірким досвідом інших, а може, і в силу свого характеру, згоджувався з мамою, підтакував дружині і ніколи обом не заперечував.
Не буду пригадувати, через що починались чвари. Вибухали вони, як правило, завжди через дрібниці. Не туди ступила, не те сказала, не так глянула — і вже сльози, вже трагедія, докори, з одного боку, що я невдячний син, з другого, що не люблю, вже таке пекло, що гіршого й не вигадаєш — жити на світі не хочеться! Як часто ми пишемо про стреси на роботі й на службі, досліджуємо, створюємо цілі інститути, а нікому ще на думку не спало дослідити, в що обходяться людству повсякденні сімейні баталії. Скільки талантів, світлих розумів втрачає наше суспільство лише через те, що свекрухи не можуть знайти спільну мову з невістками, тещі — із зятями, жінки — з чоловіками, батьки — з дітьми, а діти — з батьками. Війни, які щоденно точаться в сім’ях, належать чи не до найжорстокіших. Тут не прощається ніщо й нічого, тут завжди поціляється в найболючіше, тим більше, що недавно двоє найближчих, найрідніших людей, а тепер ворогів найзапекліших мають одне на одного такі картотеки, які не снились жодній розвідці світу. Тут якщо війна, то на повне знищення: в полон не беруть і пощади не знають. Приносять у жертву навіть власні інтереси, аби допекти супротивникові.
Так і молоденька дружина моя одного разу сказала, що вона більше не може: або ми вдвох ідемо жити до батьків її, або вона піде сама. Як я її не вмовляв, що там і жити ніде (ще дві сестри й брат), що тут ми, як у бога за пазухою: мама й приготує, й подасть, і прибере, й помиє, а там доведеться самій крутитись на кухні, бо теща ще працювала і треба буде годувати цілу ораву, дружина затялась на своєму.
— Тоді хоч скажи моїй мамі.
— Сам кажи! — Дістала валізу, жбурляла, не складаючи, одяг.
В мами хоч і трусились губи, і в очах було повно сліз, але вона й тут лишилась мамою, яка в першу чергу думає про власну дитину:
— Дивись, сину, сам. Може, й справді буде краще, як ви поживете окремо…
Згодом і мама, і я з жалем пригадуватимемо оту нашу розмову. Коли в мене з дружиною дійшло до ножів, та вже було пізно: мали дітей. Що було б мамі ще тоді наполягти на тому, щоб я розлучився. Може, й доля моя склалася б зовсім по-іншому.
Не знаю. Нічого не знаю.
Стіл засланий святковою скатертиною, на ньому стоять супниця й чотири тарілки — по кількості членів сім’ї, якої вже, власне, й немає. Дерев’яний таріль з акуратно нарізаним хлібом. Апетитно пахне гаряча страва, сини ждуть нетерпляче, поки мати появиться з кухні, вони навряд чи й помітили мою появу, в них свої клопоти, свої інтереси, я ж не поспішаю сідати до столу. Подумав, як завтра лежатиму на оцьому ж столі із застиглим обличчям, зі складеними непорушно руками, вкритий простирадлом з ніг до грудей, й інший запах пливтиме по кімнаті: запах тліну й смерті, й діти налякано дивитимуться на мертвого тата. Може, хоч тоді вони зрозуміють, кого втратили, тільки навряд. Їх серця віддані матері, і мені туди не достукатись. Навіть власною смертю.
Заходить дружина, все ще в бігудях, спасибі, хоч м’яса нема на обличчі. Вона веде вперту війну з кожною зморщечкою, здатна просидіти перед люстром не одну годину підряд, перестала навіть сміятись, бо десь вичитала, що сміх породжує зморшки, особливо довкола очей, а єдине, що по-справжньому красиве в неї, це очі: величезні, блакитні, і тільки я один знаю, яким крижаним холодом може од них віяти.
Бійтесь великих блакитних очей!
Од компресів, од кремів і пудри, вжитих обачно (тут моя дружина професор), обличчя її свіже та молоде, на десять літ принаймні молодше від її років, і ніколи не можна сказати, що вона — мати чотирнадцятилітніх синів.
Цікаво, чи знає її коханець, скільки їй років насправді?
Мама й досі не може примиритися з тим, що в моєї дружини є інший мужчина і я спокійно на це реагую. Незбагненна жіноча логіка: сама ж скільки разів казала мені, що ми — не пара, що в мене з дружиною не буде життя, що це наша трагічна помилка, наш хрест, якого ми повинні позбутись, як тільки стануть на ноги онуки, і водночас смертельно ображена тим, що в моєї дружини є коханець і я аніскільки її не ревную.
— Як ти можеш? Як можеш?.. — щоразу питає мама, задихаючись од справедливого гніву.
Я лише знизую плечима. А що накажете робити? Викликати його на дуель? І чим битись: канцелярськими лінійками чи мітлами? А може, взяти ножа й обох зарізати? Як у добропорядних, минулого століття романах. Тільки дякую, я не збираюсь решту життя провести за гратами.
Тоді мама перейнялась новою ідеєю:
— Ти теж повинен завести коханку. Ти молодий, — мамі я завжди молодий, — красивий, за тобою будь-яка побіжить!
Мама не договорює всього до кінця, але я її розумію й без цього: в мамі волає до помсти вражена гордість. Хтось посмів знехтувать її сином, проміняти на когось іншого, так ми ж їй покажемо!
— Жодної коханки я не збираюсь заводити, — відповів я тоді мамі (це, здається, був єдиний випадок, коли я її не послухався). — Я об’ївся цим зіллям на все життя!