У всякому разі, я думаю, що не слід судити митців, а вдячно приймати їх і захоплюватися тим, що вони зробили для нас. Очевидним є те, що Толстой надавав великого значення своїм теоретичним поглядам на історію. Його основна теза полягає у тому, що особистості не творять історичних подій, а слідувать їм, удаючи, що керують ними, або щиросердо гадають, що роблять це, насправді ж підкоряючись їм. «Чому кажуть, — запитує він, — що Наполеон був талановитий воєначальник?» Що це значить?
Талановитий воєначальник — це той, хто передбачає всі можливі ситуації… який вгадує всі задуми ворога… Але це неможливо! У грі в шахи так можна міркувати передусім тому, що є час, щоб зупинитись перед ходом, і особливо тому, що правила непорушні. Кінь завжди сильніший за пішака, два пішаки завжди сильніші за одного. На війні один батальйон іноді сильніший за дивізію, іноді слабкіший за роту. Усе залежить від духу армії, тобто від почуттів, які володіють кожним з мільйонів солдатів. Хто може його створити? Хто може їх передбачити?
І все ж таки, відповідає Історія, кожного разу були перемоги, були завойовники, кожного разу під час великих переворотів у державі з’являлися великі люди.
— Справді, — відповідає трохи пізніше Толстой, — щоразу, коли з’являлися завойовники, були війни, але це не означає, що ці завойовники були причиною війни. Кожного разу, коли локомотив рушить з місця, я чую свисток. Це не означає, що свисток — причина руху поїзда… Щоб дослідити закони історії, ми повинні лишити осторонь міністрів і генералів, щоб дошукатись єдиних, нікчемних причин, які єднають і спрямовують маси. Ці причини надто численні, щоб людський розум міг їх охопити, так само як закони історії, що нам лишаться завжди невідомими. Мудрий генерал — це не Наполеон, який вірить в те, що веде велику армію до перемоги, в той час як вона штовхає його до поразки. Це Кутузов, який має просту властивість спокійно спостерігати події і якому його довгий воєнний досвід, мудрість старшої людини, довели, що одна людина не могла б вершити долю сотень мільйонів людей, які борються проти смерті.
Про роль видатних осіб в історії, про свободу і необхідність можна було б дискутувати безконечно. А тим часом життя триває і художній твір таємниче демонструє свою красу. Справжня філософія «Війни і миру» не в абстрактних відступах Толстого, які Софія Андріївна, добрий суддя, ненавиділа, а в кількох величних пасажах, де читач разом з персонажами знаходить розв’язання проблем, які його хвилюють. Це майже завжди несподіване зіткнення з реальністю, пов’язаною зі смертю або з коханням. Це відбувається тоді, коли поранений князь Андрій падає на полі бою. Над ним немає нічого, крім неба, де повільно пливуть сірі хмари. «Як тихо, спокійно і урочисто, зовсім не так, як я біг, — подумав князь Андрій, — не так, як ми бігли, кричали і бились; зовсім не так, як з розлюченими і переляканими обличчями тягли один в одного віник француз і артилерист, — зовсім не так повзуть хмари по цьому високому, безкрайньому небу. Як же я не бачив раніше цього високого неба? І який я щасливий, що узнав його нарешті. Так! Все пусте, все обман, крім цього безкрайнього неба». Це, можливо, не є теорія і безумовно не філософія, але зворушує нас, як плин хмар, що заспокоює князя Андрія. Це і те, що полонений П’єр Безухов відкриває нову правду, просту і велику, — доброту російського селянина, яку втілює Платон Каратаєв, його товариш по полону. У вустах Платона все набирає характеру справжньої величі. «Прихильностей, дружби, любові, як розуміє П’єр, Каратаєв не мав жодних, але він любив і любо жив з усім, з чим його зводило життя, і особливо з людиною — не з певною якоюсь людиною, а з тими людьми, які були перед його очима. Він любив свою шавку, любив товаришів, французів, любив П’єра, який був його сусідом…» Платон Каратаєв мав залишитись для П’єра і лишається для нас втіленням повної, неприступної, вічної простоти і щирості.
Війна і мир чергуються одне з одним. Герої вмирають або старіють. Сама Наташа стає обважнілою. А діти ростуть, і дерева зеленіють знову. Усе змінюється, і все продовжує жити. Дві речі здаються вічними: зоряне небо над нашими головами і закон кохання в наших серцях. Чому? Відповісти на це питання не є завданням ні поета, ні романіста. Їхня роль у тому, щоб пройти широкими кроками через події, страждання, катастрофи і змалювати їх з непідкупною простотою, показати у житті те, що нас втішає. «Війна і мир» — хроніка багатостраждальної епохи. Це книга, яка примушує любити життя, викликаючи, як велика музика, живе почуття невмолимого, проте такого, що вселяє надію, — руху Часу.