А ось ще розроблені ним сюжети. Візник, який напередодні втратив сина і повинен працювати, пробує розповісти про своє горе сідокам, але зустрічає у відповідь тільки байдужість. Або: офіцерів, які розмістилися на ночівлю, запрошують у дім, де є молоді жінки. Якась жінка у темряві цілує одного з них, соромливу і стриману людину. Він шукає її, але марно. Або: зустріч людей дуже похилого віку. У житті одного з них була серйозна провина, він зловживав чужим довір’ям. Усе давно забуто. Ніхто нібито не згадує про це. Дуже багата жінка, одержавши у спадщину завод, почуває себе нещасливою і робить спробу зблизитися з робітниками. Їй навіть здається, що вона покохала одного з них. Усе кінчається невдало. Вона продовжує вести ненависний їй спосіб життя, а її дочка, мужніша, виїжджає до Москви.
Його сюжети прості і ненадумані. «В оповіданнях Чехова, — говорить Горький, — немає нічого такого, чого б не було у дійсності. Страшна сила його таланту саме у тому, що він ніколи нічого не вигадує від себе». Він міг би, як і багато інших письменників (наприклад, Золя і Мопассан, якими він, втім, захоплювався), драматизувати ситуацію. Але патетика йому була гидкою: «Літератор повинен бути так само об’єктивним, як і хімік; він повинен зректися житейської суб’єктивності». Він повинен сідати писати тільки тоді, коли «відчує себе холодним, як лід», коли він знає, що «гноївні у пейзажі відіграють дуже поважну роль» і що «злі пристрасті так само властиві життю, як і добрі».
Будучи лікарем, він міг спостерігати людей у найстрашніші і найкризовіші моменти. Хвороба і злидні не брешуть. Людина уявляється Чехову істотою страждаючою і часто у своїй мерзенності близькою до тварини.
Йому довелося бачити мужика з пропореним вилами животом; жінку, що обварила окропом дитину ненависної суперниці… Він записує: «Коли живеш вдома у спокої, то життя здається звичайним, але тільки-но вийшов на вулицю і розпитуєш, наприклад, жінок, то життя — жахливе».
Але коли життя жахливе, як перенести його самому і як допомогти іншим? Передусім активним співчуттям. Жоден письменник не діяв так активно, щоб полегшити людські страждання, як Чехов — лікар і порадник. Деяке уявлення про те, яким міг би бути світ, дає кохання. Мужчина чи жінка, коли вони кохають, відмовляються від егоїзму і марнославства. Але є дещо вище за кохання, це — правда. Ніколи не можна брехати, а щоб не брехати, треба стежити за собою.
Одного разу він сказав Буніну: «Треба, знаєте, працювати… не покладаючи рук… все життя». І, помовчавши, без явного зв’язку додав: «На мою думку, написавши оповідання, слід викреслювати його початок і кінець. Тут ми, белетристи, більш за все брешемо… І коротше, слід говорити якомога коротше».
І раптом: «Дуже важко змальовувати море. Знаєте, який опис моря читав я недавно в одному учнівському зошиті? «Море було велике». І тільки. Як на мене, чудово».
А комусь ще сказав: «Слід завжди перегнути навпіл і розірвати першу половину. Я кажу серйозно. Як правило, початківці намагаються, як то кажуть, «вводити в оповідання» і половину напишуть зайвого. А треба писати, щоб читач без пояснень автора, з самої течії оповідання, з розмов дійових осіб, з їхніх вчинків зрозумів, у чому річ… Ось, що не має прямого відношення до оповідання, усе слід нещадно викидати. Коли ви говорите у першому розділі, що на стіні висить рушниця, у другому або третьому розділі вона повинна вистрелити».
З вимогливості до себе і прагнення писати тільки правду, навіть «наукову правду», Чехов в останні роки безжально скорочував свої твори.
— Схаменіться, — обурювалися друзі. — У нього треба віднімати рукописи. Інакше він залишить у своєму оповіданні тільки те, що вони були молоді, закохалися, а потім одружилися і були нещасливі.
Він відповідав:
— Послухайте, але ж так воно, по суті, й є.
Одного разу він сказав: «Коли б я був мільйонером, то писав би твори завбільшки з долоню.
Толстой не любив чеховських п’єс. «Тільки одна втіха у мене й є, — розповідав Чехов, — він мені якось сказав: «Ви знаєте, я терпіти не можу Шекспіра, але ваші п’єси ще гірші. Шекспір все ж таки хапає читача за комір і веде його до невідомої мети, не дозволяє збочити. А куди з вашими героями дійдеш?»
Антон Павлович відкидає назад голову і сміється так, що пенсне падає з його носа.
— […] Був він хворий, — продовжує він, — я сидів поряд з його ліжком. Потім став прощатися; він узяв мене за руку, подивився мені в очі й каже: «Ви хороший, Антоне Павловичу!» А потім посміхнувся, випустив руку і додав: «А п’єси ваші все ж таки погані».