При всій моїй повазі до Толстого я переконаний, що він не має рації і що театр Чехова хоча й не кращий за його прозу, — це неможливо, — але так само добрий. Його п’єси, немає сумніву, утверджують славу свого автора, навіть з більшим блиском, бо вони виконуються в усьому світі, а безпосереднє враження від спектаклю завжди сильніше, ніж від книжки.
Його найвідоміші, і найвідоміші заслужено, п’єси — це «Чайка», «Дядя Ваня», «Три сестри» і «Вишневий сад». У всіх них, за винятком «Трьох сестер», діють провінційні поміщики. Це картина суспільства, яке руйнується і нудиться. Герої мріють вирватися із свого оточення і поїхати або до Москви, яка y мріях здається якоюсь столицею щастя, або, як у «Вишневому саді», — до Парижа.
«Дядя Ваня» — шедевр, який я не можу дивитися без сліз. Ще Горький казав: «Цими днями дивився «Дядю Ваню» і плакав, як баба». Чому? Тому, що це історія самопожертви і поразки трьох дуже добрих людей: самого дяді Вані, Соні, гідної любові, але негарної і тому знехтуваної, і особливо Астрова, сільського лікаря, який плекає найблагородніші мрії про майбутнє, але усвідомлює, що приречений на буденне існування, крах усіх надій. Заради чого все це? Заради того, щоб на мить блиснули і зникли люди, подібні до іменитого і нестерпного професора Серебрякова і його молодої дружини, дуже гарної, надто гарної Єлени Андріївни. Здається, Чехов уявляв собі тільки три типи жінок: молода дівчина, мрійлива і чиста; сліпуча красуня, трохи навіжена і небезпечна; негарна, але прекрасна жінка, лагідна і нещасна.
Наприкінці п’єси Гордовиті покинуть ці похмурні місця, Лагідні залишаться самі. І все ж таки в останніх репліках п’єси Чехов залишає нам велику надію.
Спробуємо розібратися, які ж особливості театру Чехова. Передусім його театр, як і оповідання, простий, персонажі розмовляють природно. Інтригу зведено до мінімуму. Глядач переживає певну ситуацію, і переживає її у часі, що зближує п’єсу з романом. У Чехова, взагалі, різниця між ними майже не відчутна. Текст у його п’єсах важливий не стільки тим, що у ньому говориться, скільки тим, що замовчується. За ним стоїть підтекст, німий і тривожний. Лише у рідкі моменти ті, хто надто сильно страждає, насмілюються кричати про свій біль або лють (наприклад, вибух дяді Вані проти уявного світила), але паузи відіграють найважливішу роль. Іноді хто-небудь з героїв удається до довгого монологу, його перериває інший — зі своїм монологом, ніяк не зв’язаним з попереднім. З репліками Чехов чинить так само, адже справді люди і в житті часто продовжують свою думку, не слухаючи інших.
Одного разу він зателефонував з-за кордону, розповідає Станіславський, щоб викреслити у «Трьох сестрах» чудовий монолог, де Андрій описує, що таке дружина з погляду провінційної людини. «Несподівано ми одержуємо записку, де говориться, що весь цей монолог слід викреслити і замінити його лише трьома словами: «Дружина є дружина». За цією фразою тяглася ціла гама настроїв і думок, і все було сказано. «Найвищим виразом щастя або нещастя, — писав він, — є найчастіше мовчання, закохані розуміють одне одного краще, коли мовчать».
У цьому він подібний до великих музикантів, які з допомогою паузи викликають чи підтримують хвилювання або дають потрібну передишку, щоб перейти до іншої теми і підкреслити її, виділити. Втім, у Чехова нерідко паузи заповнені музикою. Хтось із дійових осіб насвистує або награє на гітарі, на балалайці мелодію, що бере за душу. Завмирають удалині звуки військового оркестру. У «Чайці» без кінця співають романси. У «Вишневому саді» чути сумні пісні, щебет птахів, гітару і «віддалений звук, ніби з неба, звук струни, що увірвалася, завмираючий, сумний». Цей звук передвіщає нещастя, нещастя, яке завершується глухим цюканням сокири, що вирубує вишневий сад.
Якось він сказав одному з своїх друзів: «Закінчую нову п’єсу…» — «Яку? Як вона називається? Який сюжет?» — «Про це ви довідаєтесь, коли буде готова. А ось Станіславський, — посміхнувся Антон Павлович, — не запитував мене про сюжет, п’єси ще не читав, а спитав, що в ній буде, які звуки? І ось, уявіть, вгадав і знайшов. У мене там в одній яві має бути чутний за сценою звук, складний, коротко не розповіси, а дуже важливо, щоб було саме те, що я хочу. Адже ж Костянтин Сергійович знайшов якраз те саме, що треба… А п’єсу він у кредит приймає», — знову посміхнувся Антон Павлович. «Невже це так важливо — цей звук?» — запитав я. Антон Павлович подивився суворо і коротко відповів: «Треба».