Те, що драматургія Альфреда де Мюссе зберегла для нас свою привабливість, а «хитромудрі інтриги» Ежена Скріба «смертельно нам набридли», що п’єси Мюссе, дія яких відбувається у казкових королівствах і вигаданих країнах, «здаються нам значно правдивішими, ніж багато історичних драм», Моруа пояснює, формулюючи своє творче кредо щодо правди мистецтва: «Театр не покликаний, не може і не повинен просто копіювати життя. Публіка приходить у театр не тільки для того, щоб побачити зі сцени неприкрашену дійсність. Нерухома завіса на авансцені облямовує п’єсу, як рама картину. Жодний аматор живопису не вимагає, щоб портрет був лише копією натури, жодний справжній друг театру не вимагає, щоб вистава тільки копіювала дійсність. Саме тому, що у мистецтва свої закони, і вони, безумовно, істотно відрізняються від законів природи, мистецькі твори дозволяють нам вільно роздумувати над природою пристрастей». Одним з основних законів театру Моруа вважає поетичність діалогу, яку він протиставляє бездумному наслідуванню натури безкрилими копіїстами.
Що було б з мистецтвом, коли б воно не привносило у природу більшого порядку, ніж у ній є? Моруа так формулює свою думку: «Мистецтво — це дійсність, упорядкована митцем, яка несе на собі відбиток його темпераменту і яка виявляється у стилі». Він називає Ромена Роллана великим, бо автор «Жан-Крістофа» розуміє, що мистецтво «вливається у природу», що музика, живопис, література вносять у світовий хаос гармонію, доступну людині, і людина через мистецтво краще пізнає природу.
Розуміння зворотного впливу мистецтва на реальну дійсність характеризує діалектичність підходу Моруа до двоєдиності мистецтво — життя. Говорячи про їхню взаємодію, Моруа обстоює біографічний підхід до творчості. Кожен твір є певним сплавом думки і почуття, наслідком впливу подій на розум творця. Тому при дослідженні творчості митця не можна нехтувати обставинами, які її породили.
Певний суб’єктивізм і витрати такого підходу даються взнаки, коли автор розуміє обставини лише як епізоди біографії самого письменника, а не як складні суперечності суспільного життя, що формує митця. Так, Моруа вважає головним джерелом натхнення Мюссе його власні переживання, зокрема кохання до Жорж Санд і пов’язані з ним щастя і муки; незадоволеними «комплексами» Марселя Пруста пояснює художні особливості роману «У пошуках утраченого часу»; однією з причин атеїзму Сартра вважає його походження з напівкатолицької, напівпротестантської родини. Роман Бальзака «Цезар Бірото», на думку Моруа, збігається з власним досвідом автора, письменник долає свої вади, звільняється від ницих пристрастей, перетворюючи їх на матеріал для художнього твору. Вотрен і Растіньяк ніби втілюють різні грані особистості самого Бальзака. «Як часто політична позиція людини, що на перший погляд визначається переконаннями і доктринами, насправді залежить від якої-небудь зустрічі або імпульсивної дії», — пише Моруа, маючи на увазі того ж Бальзака, який, «можливо, став монархістом через зустріч з пані де Берні». Стендаль, на думку Моруа, розкриває за допомогою своїх персонажів лише власний внутрішній світ. Нарешті, «…романтики, бажаючи втекти від гіркої дійсності, створювали своїх двійників і переносили на них тягар своїх мук і честолюбні прагнення. Байрон, створивши Чайльд-Гарольда, перший подав тому приклад. Віньї створив свого Стелло, Мюссе — Фортуніо і Фантазіо; у Жорж Санд була Лелія, у Сент-Бева — Жозеф Делорн, у Шатобріана — Рене, у Стендаля — Жюльєн Сорель, у Гете — Вільгельм Мейстер, у Бенжамена Констана — Адольф. Уособленням Гюго був Олімпіо, схожий на нього, як брат, напівбог, народжений далеко від людей, як єдиний сплав гордощів, природи і кохання…». Аналогічних прикладів біографічного підходу до творчості письменника можна було б навести багато.
У своїй праці «Шістдесят років мого літературного життя» Моруа розповідає, що джерелом і першопричиною значної частини написаного ним була його власна біографія: його переживання аналогічні переживанням Філіппа Марсена, героя роману «Мінливості кохання»; роман-біографія Дізраелі підказаний певною близькістю героя до автора; «Діалоги про командування» виникли через те, що Моруа самому довелося розв’язувати проблеми керівництва — на фабриці, якою він володів, а згодом в армії.
Проте було б невірним думати, що Моруа суворо дотримується своєї теорії. І у своїх біографічних творах, і в есе він пильно вдивляється у людське суспільство, соціальні і політичні конфлікти епохи. Аналізуючи «Людську комедію» або «Червоне і чорне», творчість Мюссе або Мальро, він об’єктивно показує історичний і філософський грунт, який живить письменника, досліджує його пошуки у зв’язку з часом. Так, говорячи у статті про Шекспіра, що великий поет здатний оспівати тільки пережите ним, відчуте кров’ю серця, Моруа водночас показує, що Шекспір творив у єлизаветинську епоху, «з її гомоном і піснями, грубуватою мовою і непристойностями, а також з придворними інтригами, змовами, стратами, страхом і підлістю». І все це відбилося у його творчості.