Зробимо застереження передусім, що такий стан умів не можна назвати цілковито новим явищем. На початку XIX століття дуже багато говорили про «хворобу віку». У багатьох романах трактувалася тема самогубства. Навіть Гете, якому пізніше була властива рідкісна ясність духу, у юності своїй написав «Вертера». «Рене» Шатобріана і «Оберман» Сенацкура належали до «нової хвилі» тієї епохи. Тургенєвський Базаров у «Батьках та дітях» — прямий нащадок цього покоління. Французький романтизм у ранню пору свого існування здавався рядовому читачеві таким само руйнівним, таким само дивним, яким нині здається авангардизм. Чому ж молодь 1820 року страждала «хворобою віку»? Тому, що вона з’явилася на світ в епоху великих потрясінь революції та імперії і раптом перед нею постав світ, позбавлений будь-якої величі і для багатьох позбавлений надій.
Те саме сталося, хоч і в іншій формі, з нашим повоєнним поколінням молоді у 1945 році. Цьому поколінню довелося пережити жахливі роки — роки окупації. Чоловіків і жінок, які брали участь у русі Опору, у ті роки підтримували віра, діяльність. А діти… Вони бачили жахи, приниження, страждання і лишалися безсилими свідками. Такий початок життя був мукою. Потім, коли їм виповнилось десять-дванадцять років, вони почули розмови про атомну і термоядерну зброю, здатну зруйнувати їхнє рідне місто, а може, й усю країну, а може, й весь рід людський. Яким же повинен бути стан умів цього покоління? У людей старшого покоління за плечима прожиті роки. Якщо світ загине, вони хоч пізнали цей світ, встигли зазнати його радощів. А молодь обурена безглуздям своєї долі. На самому порозі життя їй повідомили: «Може, незабаром усе загине». Згадуючи про цю загрозу, легше зрозуміти, чому молодь починає раптово впадати у крайнощі і чому вона не надає більше значення моральним засадам, які не змогли завадити старшому поколінню дійти до такого безумства.
Але, повторюю ще раз, ідеться про незначну меншість. У західному світі величезна більшість молоді складає іспити, вступає до університетів, відвідує кіно і знаходить своє щастя, з одного боку, у праці, з другого — у перших радощах кохання. Більшість дорослих ходить на роботу на фабрики, у лабораторії, у контори, виховує дітей, проводить з ними відпустку на лоні природи. Багато хто любить читати книжки великих письменників, у яких вони знаходять правдиве зображення своїх власних почуттів. В Америці, в Англії і у Франції численні серії дешевих видань («кишенькова серія» та ін.) зробили популярними великі твори, які у минулі часи були недоступні для широкого читача. Тепер навіть у кіосках на вокзалах можна знайти твори Гомера, Шекспіра, Бальзака і Толстого. Немає сумніву, що книга, незважаючи на появу кінематографа і телебачення, лишається найнадійнішою зв’язуючою ланкою між людьми.
Ви цілком маєте рацію, твердячи, що великі письменники минулого, не заплющуючи очі на суперечності і складність навколишнього світу, так висвітлювали людський характер, що допомагали людині дивитися на інших людей як на своїх друзів. Це і підводить мене до відповіді на запитання: «Навіщо ви пишете?» Почасти я пишу для самого себе, тому що відчуваю у цьому інстинктивну потребу, подібно до живописця, який відчуває потребу малювати картини. Але я пишу також і для інших. Я написав свою першу книжку «Мовчазний полковник Брембл» під час війни 1914 року, бо бачив, що французи й англійці, хоч і вважаються союзниками, не розуміють і в глибині душі не люблять один одного. Як офіцер зв’язку, я був прикомандирований до британської армії, досить близько познайомився з англійцями і бажав, щоб французи теж їх узнали.
У своєму бажанні сприяти взаємному пізнанню народів я не обмежився англійцями. Я намагався пояснити Францію американцям, а Америку — французам. Захоплюючись російською літературою, я багато писав про Толстого, Тургенєва, Чехова, Гоголя. Саме завдяки цим письменникам я склав собі деяке уявлення про риси, притаманні російському народові.
Але мета моя була значно далекосяжнішою. Я бажав в допомогою романів, біографій, а не з допомогою дидактичних лекцій показати людям, що «інші люди», у яких ми так часто бачимо ворогів, коли придивитись до них з певного часткою симпатії, можуть перетворитися на друзів. Жанр біографії здавався мені особливо підхожим для того, щоб допомогти людям зрозуміти складність людської натури. Передусім тому, що біографія справжня, а отже читач у неї вірить, по-друге, тому, що біограф більшою мірою, ніж романіст, зобов’язаний передати всю складність людського характеру. Багато вчинків великих людей дивують і обурюють нас, але біограф не має права відмахнутись від них; йому доводиться брати свого героя, яким його малюють документи і свідчення сучасників, і таке зображення виявляється добрим уроком людяності. Віктор Гюго аж ніяк не був ідеалом, я це знаю, але його суперечливі пристрасті допомогли йому написати великі твори. Так само Жорж Санд на підставі досвіду власного життя, яке було «посереднім і так само невдалим, як усі життя», створила образ прекрасної жінки — Консуело. Уся справа в тому, що у кожної людської істоти бувають чудові хвилини. Роль письменника, коли він здатний на це, полягає у тому, щоб закарбувати свої чудові хвилини — надихнути читача на щось подібне.