Мистецтво є великою перетворюючою силою. Але роль митця не роль мораліста. Художній твір може бути ангажованим, але не повинен бути дидактичним. Митець має порушувати питання, а не розв’язувати їх. Письменник може і покликаний зображати політичні пристрасті, але йому слід керувати власними. Не пристрасть протипоказана художньому творові, а прагнення щось довести. Філософія, прихована мораль мають випливати з художнього твору. Кращі з письменників у своїх романах, драмах, поемах уникали «прямих і незграбних напучувань». Вони виходили з високих моральних критеріїв, які відкривалися читачеві, а не повчали читача і глядача. Такими є твори Гюго, Жорж Санд, Діккенса, Толстого, Чехова. Вони пробуджують любов до життя і повагу до людства. Об’єктивність митця є одним з обов’язкових елементів краси. Безсторонність дослідника викликає максимум естетичного переживання. Взірцем високої неупередженості він вважає Стендаля, котрий прагнув, щоб мова його романів була подібною до мови цивільного кодексу. Моруа розуміє безсторонність як відсутність моральних оцінок, що, на його думку, тільки псують художній твір. Він наводить слова Чехова, які ілюструють це: «Ви хочете, щоб я, зображаючи конокрадів, говорив би: крадіжка коней є зло […]. Хай судять їх присяжні засідателі, а моя справа — показати тільки, які вони є».
Правда мистецтва і роль письменника багатогранні. Моруа оглядає різні напрями у французькій літературі 1815–1848 років. «Прибічник класицизму малює дійсність такою, якою вона є (власне кажучи, йдеться про реалізм, як випливає зі змісту, вкладеного у поняття «класицизм». — І. О.), романтик тікає від реальності. Він утікає у минуле, і тоді з’являється історичний роман, роман Віньї або Гюго, він тікає у далекі краї, і тоді з’являється екзотичний роман, він тікає у мрію, і тоді перед нами роман Жорж Сайд», — пише Моруа. Отже, правда мистецтва постає перед читачем у різних іпостасях, залежно від того, до якого напряму належить митець. Проте точкою відліку завжди лишається дійсність, яку він відображає або від якої тікає. І відбувається це в конкретно-історичних обставинах, підказується суспільною ситуацією. Так, разом з Наполеоном III приходить відраза до всілякого романтизму, бо державний переворот знаменував собою «перемогу макіавеллістів над героями романів». Публіка прагнула книжок, де була б сказана правда, показано духовну посередність, спалено все, чому раніше поклонялися. І тут, вважає Моруа, багато шансів у письменника, який у влучний момент нападає на політичний і державний устрій, готовий розвалитися. Такий письменник залишиться в історії руйнівником віджилого світу, хоч це й не означає, що «привнесений ним душевний досвід протримається довше, ніж скинутий ним сентименталізм. Зміна напрямів триватиме». Породжений своєю епохою, митець випромінює свою творчу або руйнівну силу. А об’єктивний письменник чи суб’єктивний — це особливої ролі не відіграє, адже існує багато способів впливати на читача. Висловлюючи цю думку, Моруа ніби суперечить самому собі — згадаймо його твердження, що справжню естетичну насолоду читач і глядач відчують лише в разі безсторонності митця. Втім, Моруа важливо тут підкреслити те, що індивідуальність митця все одно виявляється, яким би об’єктивним він не був.
Досліджуючи творчість митця, Моруа виводить на перший план основну ідею, яка її живить, головну тему. Слід зазначити, що з трактуванням Моруа центральної ідеї творчості окремих митців, так само як і з оцінкою ним окремих літературних явищ, не завжди можна погодитись. Так, наприклад, говорячи про «Сім’ю Тібо» Роже Мартен дю Гара, він зводить задум автора до спроби розв’язати проблему: «У чому полягає зміст всього того, що відбувається? Навіщо стільки страждань? І чи є взагалі у всьому цьому сенс?» Така оцінка звужує соціальне і художнє значення твору, цього визначного явища французької літератури XX століття. Адже головною тут є проблема народження нового світогляду. Йдеться не тільки про розкріпачення особистості, яка заперечує буржуазні суспільні і моральні норми життя, про її самоутвердження, а й про принципово нові риси людини, яка робить вибір у переламний історичний момент, — рубежем стали перша світова війна і Велика Жовтнева соціалістична революція, — про нові критерії, що визначають людську цінність, а ними є міра суспільно корисної діяльності людини. Головна ж цінність — гуманізм, який примушує людину активно втручатися в життя з метою соціального перетворення світу на началах справедливості.