Книга друга
1 "Гейя, Пеане!" — гукніть — і ще раз: "Гейя, Пеане!"
2 Здобич, яку я ловив, — ось вона в сітях моїх.
3 Зеленню пальми хай радий коханець вінчає ті вірші:
4 Що йому з Аскри співець? Що сивочолий Гомер?
5 Був таким гість, син Пріама, коли з войовничих Аміклів
6 Звабою викрав жону й світле вітрило підняв.
7 Був таким той, хто тебе на чужинницьку взяв колісницю,
8 Гіпподаміє, й повіз — боєм добуту жону.
9 Що ж ти, юначе, спішиш? Корабель твій — ще серед моря,
10 Гавань, куди я пливу, ще далеченько відсіль.
11 Милу здобув ти мистецтвом моїм, та цього недостатньо:
12 Вчив я ловити, а ще — здобич зумій зберегти.
13 Штука впіймати, та втримати спіймане — штука не менша:
14 Там випадковість, а тут — вміння в пригоді стає.
15 Нині й мені, як було, з своїм сином сприяй, Кітереє!
16 Нині — й ти, Ерато солодкойменна, сприяй!
17 Бо про велике почну: в який спосіб затримать Амура —
18 Хлопця, що пурхає все, світом широким ґуля.
19 Він-бо проворний: два крильця постійно готові до лету —
20 Важко сповільнити їх, дати їм міру якусь.
21 Щоб чужоземець не втік, всі шляхи перекрив колись Мінос,—
22 Той не для ніг, а для крил стежку зухвалу знайшов.
23 Сховок Дедал спорудив, де ховався півбик-півмужчина,
24 Чи півмужчина-півбик — втіхи злочинної плід.
25 "Годі вже, — мовив митець, — мене стримувать тут, справедливий
26 Міносе! Прахом лягти в батьківську землю дозволь.
27 Хоч на вітчизні своїй проживати спокійно не міг я,
28 Долею гнаний у світ, — дай хоч померти у ній!
29 Старця не варто жаліть? Пожалій хоч Ікара, хлопчину;
30 Може, хлопчини не жаль — старця тоді пожалій!"
31 Мовив таке. Та й ще б не одне міг по праву сказати —
32 Владар усе ж не давав дозволу на поворот.
33 Щойно відчув те прохач: "Ось тепер, Дедале, — промовив, —
34 Доля для хисту твого гарну поживу дає.
35 Мінос посів суходіл, він посів і моря доокола,
36 Тож ні по морю звідсіль, ні по землі не втекти.
37 Небо відкрите зате! Небесну торкнімо дорогу!
38 Вибач, владико богів, що на високе ступлю.
39 Та не збираюсь діткнуть я порогів твоїх зоресяйних —
40 Хочу з неволі втекти — й іншого шляху нема.
41 Стіксом дорога б вела — я тривожив би Стіксову хвилю!
42 Мушу природі людській дати спромогу нову".
43 Часто біда розворушує хист: чи колись помишляв хто,
44 Що на повітряну путь може людина ступить?
45 Крила — весла птахів — укладає з пір'їн ряд до ряду,
46 Нитка по нитці, з-під рук витвір виходить легкий.
47 Воском, що зм'як на вогні, прикріпляє внизу ті пір'їни —
48 От уже й хвалить митця вмілості дивної плід.
49 Радий тій праці й Ікар: забавляється пір'ям та воском —
50 Де йому знати, що це — снасть для хлоп'ячих плечей!
51 Батько ж йому: "Ось човни, що домчать нас обох на вітчизну,
52 Сину мій! Тільки на них можемо з Кріту втекти.
53 Мінос усе перекрив, але він над повітрям не владний, —
54 Щоб у повітря ступить — ось тобі винахід мій.
55 Лиш оминай Калісто й мечоносця цурайсь, Оріона,
56 Що по небесній стезі вслід за Боотом пливе.
57 Взявши ті крила, тримайся мене, я летітиму перший,
58 Будеш триматись мене — буде безпечний твій лет.
59 Бо, чи заблизько до сонця ми мчатимем через ефірні
60 Далі, — розтопиться віск: він нетривкий при жарі;
61 Чи понад морем самим будем крилами низько махати —
62 Вогкими стануть вони, зрошені сплесками хвиль.
63 Линь поміж двох тих стихій! Та й вітру лякайся, мій сину:
64 Подув лови ходовий, в напрямі тому й лети".
65 Мовивши, крила чіпляє йому, ними рухать навчає —
66 Так ото й птаха пташат щойно оперених вчить.
67 Далі й собі до плечей свій твір приладнавши, несміло
68 Тілом подався вперед, наче по линві ступив.
69 Та перед тим як злетіть, ще нагнувся до сина з цілунком —
70 І по старечій щоці збігла невтримна сльоза.