Мистецтво кохання

71 Пагорб був, нижчий од гір, та від поля рівнинного вищий —
72     Звідси вони й почали втечу злощасну свою.
73 Рухає крилами сам, позирає на синові крила
74     Батько і дбає про те, щоб неперервним був лет.
75 Ось уже й вабить дорога нова, вже й острах забувши,
76     Гордий умінням новим лине стрімкіше Ікар.
77 Тут їх угледів якийсь риболов, а вгледівши, миттю
78     Кинув рибальство й з руки випустив вудку тремку.
79 Самос ліворуч лишивсь, а далі — Наксос і Парос,
80     Й Делос — край, що його клароський бог полюбив.
81 З правого боку — Лебінт і лісами поросла Калімна,
82     Й Астіпалея, де скрізь — щедрі на рибу ставки.
83 От і полинув Ікар (молоде — нерозважне звичайно)
84     Вище — позаду лишив батька, провідця свого.
85 Слабнуть вузли і м'яким стає віск, адже ближче до бога,
86     Помахом рук своїх — крил — вітру не ловить уже.
87 Зляканий, глянув з висот: під ним — лиш море безкрає,
88     Й так він жахнувся, що день видався ніччю йому.
89 Воску вже мов не було; не крилом б'є повітря — руками,
90     Марно: прозорість довкіл — де ж тут опору знайти?
91 Впав. Та ще скрикнути встиг: "Ось я падаю, батьку, я гину!.."
92     Скрикував ще, та слова стихли в зеленій воді.
93 Батько нещасний (а втім, вже й не батько!) — "Ікаре, — гукає, —
94     Де, під сузір'ям яким, любий Ікаре, летиш?..
95 Де ти, Ікаре мій, де?.." Аж пір'я угледів на хвилі…
96     Тіло довірив землі, морю — ім'я залишив.
97 Мінос людини не зміг, що оперлась на крила, спинити,
98     Я ж зупинити берусь бога крилатого лет!
99 Хибить, хто сліпо піддавсь ворожбі гемонійській, хто гулі
100     Зрізує з лоба лошат — як приворотне дання.
101 Щоб не влягалась жага — не поможе ні зілля Медеї,
102     Ні заклинання-пісні марсів-чарівників.
103 Кірка з Уліссом була б, а Медея — з Ясоном, та бачиш:
104     Пристрасть — чаруй не чаруй — з часом пригасне сама.
105 Марно й дівчат частувать зеленавим любовним напоєм:
106     Шкодить душі той напій, розум затьмарює він.
107 Геть же всі темні діла! Щоб любили — любов випромінюй!
108     Врода, постава струнка — вір мені, це ще не все.
109 Хоч би Ніреєм ти був, що Гомер його вславив, хоч Гілом,
110     Що при джерельній воді викрали німфи його, —
111 Щоб і любов вберегти, й одинцем не лишитись неждано,
112     Вроду свою поєднай з гарним набутком душі.
113 Врода — минуще добро: з перебігом літ — убуває,
114     Кожен-бо день, кожна мить мов надгризають її.
115 Глянь на фіалку дрібну, на лілею — вони ж одцвітають,
116     Глянь на троянду: був цвіт, потім — одні колючки.
117 Так і волосся твоє сивиною візьметься, юначе,
118     Й зморшки глибокі ось-ось зорють обличчя твоє.
119 Душу спіши збагатить, щось тривкіше, зміцни нею вроду,
120     З нами-бо тільки душа йде до кінця, до межі.
121 Красне письменство вивчай, відшліфовуй, витончуй ним розум
122     І неодмінно двома мовами оволодій.
123 Гарним не був Лаертід, але вмів говорити прегарно —
124     І покохали його німфи дві, діви морські.
125 Скільки разів Каліпсо, як Улісс поспішав, сумувала —
126    "Нині, — казала, — дарма спінювать хвилю веслом".
127 Як вони Трою взяли, просить знов його й знов розказати,
128     Й розповідь щораз нову він про це ж саме веде.
129 Стали край моря, було, й про фракійського владаря долю,
130     Долю криваву, жахну німфі схотілось почуть.
131 Прутом легеньким Улісс (у руці випадково мав прута)
132     Що їй цікавим було, те на піску й зобразив.
133 "Троя, — мовив, — ось тут (накреслив мури високі),
134     Тут — Сімоент, а ось це — табір мій. Поле було
135 (Прутом обвів); от його й окропили ми кров'ю Долона,
136     Що гемонійських узявсь викрасти коней вночі.
137 Реза фракійського тут був намет, а по цій от дорозі
138     Коней, що їх уночі викрали, я повернув".
139 Креслив іще не одне, та тут хвиля на берег набігла —
140     Й Трої, і Реза-вождя, й табору — мов не було.