Мистецтво кохання

422     Й з наших городців траву, що розворушує хіть,
423 Яйця, ще й мед (лиш гіметський), а потім — сосен колючих,
424     Мовби горішки, плоди, що на краєчках гілок
425 Та чи тобі, Ерато, — ти ж учена — вдаватись до чарів?
426     Тож на вторований шлях біг колісниці зверну.
427 Ти, кого щойно я вчив, як невірність свою приховати,
428     Зараз навчись, як її явною маєш робить.
429 Не легковажність це, ні! Й корабель не одним і тим самим
430     Вітром, щоб порту сягти, повнить вітрила свої.
431 Дме то фракійський Борей, то під Евром плисти випадає,
432     Іноді Нот налетить, іноді — теплий Зефір.
433 А на візницю поглянь: то попустить віжки, то вміло
434     Коней, що чвалом ішли, ними вгамовує він.
435 Серед жінок є такі, що й вірність їм наша набридне:
436     Щоб не зів'яла любов, мусить суперниця буть.
437 Мов знемагає душа, коли все йде аж надто щасливо,—
438     Втіхи ж нелегко бува в межах розумних тримать.
439 Навіть вогонь, коли виб'ється з сил, поспішає сховатись:
440     Де щойно жар палахтів — попіл біліє тремкий.
441 Сірку наблизиш, однак, — і знову зринає пригасле
442     Полум'я, знову довкіл ясністю повнить усе.
443 Так от і наша душа: коли спокій — немов пліснявіє,
444     Щоб не зотліла любов, зрушуй її гостряком.
445 Любка всякчас хай за тебе тремтить; охолоне — розпалюй,
446     Хай — лише привід даси — з ревнощів блідне вона.
447 Тричі, безліч разів щасливим є той, через кого
448     Сльози струмками не раз краля ображена ллє!
449 Лиш про невірність твою (воліла б оглухнуть!) почує —
450     Никне, безмовна, бліда, мовби підтяв її серп.
451 Хай я частіш буду тим, кому рве вона в шалі волосся,
452     Тим, кому нігтем вона ранить юнацьку щоку!
453 Тим, що на нього крізь сльози позиркує; врешті — без кого,
454     Хоч би хотіла прожить, жити б однак не змогла.
455 "Ну, а чи довго, — спитаєш, — їй дутись на мене?" — Недовго:
456     Хай лиш затягнеться гнів — надто вже сильним стає.
457 Шия, що біла, мов сніг, за обіймами вже затужила,
458     Б'ється в риданнях, а ти — ніжно її приголуб.
459 Поки ще плаче — цілуй, втішай, поки плаче, любов'ю!
460     Вернеться мир! Тільки так можна приборкати гнів.
461 Буде впиратись, відверто ворожою видасться — тут же
462     Запропонуй їй союз (ліжка!) — й піддасться вона.
463 Злагода тут ясночола живе собі, зброю відклавши,
464     Ласка народжена тут, де вибачають за все.
465 Чубились щойно — вже дзьобик до дзьобика труть голубочки,
466     Тихо воркують собі: вслухатись — ніжність одна!
467 Спершу безладним був світ — усе в одній купі лежало:
468     Зорі, моря, суходіл — не розрізнялись іще.
469 Потім над землями небо знялось, суходіл оточили
470     Води; що вкупі було — стало собою тепер.
471 Повнити стала ліси звірина, а пернаті — повітря,
472     Ви ж у прозору глибінь, риби лускаті, пішли.
473 Люди, їх первісний рід, у полях, іще диких, блукали,
474     Міць, не розтрачену ще, чули в кремезних тілах.
475 Ліс був житлом для них, трави — поживою, постіллю — листя,
476     Довго не знали гурта — кожен ходив одинцем.
477 Кажуть, їх грубі серця від солодкої хіті зм'якшились:
478     Жінка й при ній чоловік разом на ложе лягли.
479 Що їм робить, без наставника знали: Венера звершила
480     Ще без мистецтва в той час діло солодке своє.
481 Птаха до птахи летить; із ким собі втіхи шукати,
482     З ким поєднати любов, знає і риба в воді;
483 Сарна за оленем йде; змія до змії підповзає;
484     Лащиться сука до пса, поки не зчепиться з ним.
485 Рада вівця барану, під биком розкошує корова,
486     Цапа, дарма, що смердить, хоче кирпата коза.
487 Шал розпікає кобил: не зважають на відстань розлогу,
488     Хай там ріка на шляху — мчать вони до жеребців.
489 Отже, розгніваній дай і ти сильнодіючий засіб —
490     Він — і лише тільки він! — тут же полегшує біль;
491 І не зрівняються з ним Махаонові ліки: той засіб,