660 Та не лишень про одних чоловіків я кажу:661 Будеш довірлива — втіхи твої смакуватиме інша,662 Інша, не вгледиш коли, зайця твого сполохне.663 Навіть служниця, що спальню твою прибирає сумлінно,664 Як і те ложе, не раз — віриш? — моєю була!665 Значить, гарненьких у дім не бери, бо, кажу, та служниця666 Замість хазяйки сама гарно годила мені.667 Гей, та чи я одурів? Йти на ворога — груди на розхрист —668 Ще й видавати себе… так от, своїм язиком!669 Пташка ж не вчить птахолова, де її краще впіймати,670 Лютих собак на свій слід не випроваджує лань.671 Хай там однак! Аби користь була. Їй служитиму вірно,672 Хоч би лемноським жінкам меч проти себе ж давав!673 Спершу старайтесь, щоб ми похвалялися: "От як нас люблять!"674 Легко ж повірити в те, що кожен день на умі.675 Прийде юнак — обігрій його поглядом, потім, зітхнувши676 Глибоко, ти запитай, що ж він так пізно прийшов.677 Далі — на сльози пора й нарікання (мовляв, маєш іншу),678 Далі вже — кішкою ти кинься йому до лиця.679 Це — переконливо. Тут він, розм'якнувши, сам пролепече:680 "Он воно що! Ти дивись… Гине без мене, либонь!"681 Надто, коли чепурун він, коли, позираючи в люстро,682 Певен, що кожну з богинь зачарувати б зумів.683 Хто б ти, однак, не була, в обуренні міри дотримуй,684 Вчувши про іншу якусь, розуму все ж не втрачай685 І не спіши в те повірити: приклад печальний Прокріди686 Вчить нас, що поспіхом тут тільки нашкодиш собі.687 Біля барвистих горбів, де Гімет рясніє квітками,688 В'ється священний струмок, обіч — м'яка мурава.689 Близько гайок, а між трав — деревця розрослися суничні,690 Лавр, темний мирт, розмарин пахощі сіють довкіл.691 Бук густолистий, крихкий тамариск, густа конюшина,692 Сосна, красуня гінка, — все в тій місцині росте.693 То під Зефіром легким, то під леготом іншим цілющим694 Скільки-то різних листків, трав усіляких тремтить!695 Мило Кефалові тут. Гончаків і прислугу лишивши,696 Втомлений, біля струмка він присідав на траву.697 "Ти, що жагу втихомирюєш, — так він співав, — охолодо,698 Знову до мене прийди, ніжно торкнися грудей!"699 Хтось це підслухав — і ну до Прокріди; вона кожне слово700 (Видно, чекала біди) ловить вже вухом чутким.701 Тільки-но вчула те, як здалось їй, суперниці ймення —702 Впала відразу, німа: біль їй дар мови одняв.703 Зблідла, як бліднуть листки виноградні на першім морозі704 В пору, коли на лозі вже виногрона нема,705 Наче те яблуко, що, наливаючись, вітку вгинає,706 Незарум'янене ще, наче незрілий кизил.707 Щойно до тями прийшла — розриває на грудях одежу,708 Дряпає лиця собі, хоч і невинні вони.709 Мить — по вулиці вже, розкуйовджена, простоволоса,710 Мчить, наче та, що їй Вакх тирсом затьмарює глузд.711 Лиш до злощасного місця підбігла, в долині лишила712 Служок і в гай увійшла — тихо, але без вагань.713 Що тоді думала ти, коли так нерозумно ховалась?714 Що за вогонь так палив серце, Прокрідо, твоє?715 Певно, чекала: "Ось-ось тут появиться та Охолода —716 І перед зором моїм власна постане ганьба".717 То тебе сором діймав (підглядати — не дуже то гарно!),718 То ти хвалила себе — сумнів з любов'ю змагавсь.719 Місце, ім'я, той шептун — усе мов кричало їй: "Зрада!"720 Ще ж ми, чого боїмось, поспіхом віримо в те.721 Тут іще вгледіла слід на траві, наче тілом прим'ятій, —722 Серце забилось нараз, ніби та пташка в сильці.723 Ось уже полудень тіні стягнув, і до заходу сонця724 Стільки лишалось путі, скільки від сходу пройшло.725 От і Кефал, син Меркурія, вийшов, пашіючи, з лісу726 Й над джерелом нахиливсь охолодити лице.727 Ти, причаївшись, чекала, Прокрідо. Той ліг на травицю —728 Й знову своєї: "Прилинь, о легковійна, прилинь!"729 Тут мов полуда з очей у Прокріди зраділої спала,730 Розум до неї вернувсь, як і рум'янець живий.