Стосунки з батьком зовсім інші. Мати — це наша рідна домівка, природа, земля, океан; батько ж не є втіленням такої природної оселі. У перші роки життя дитини зв’язок між нею і батьком зовсім незначний, а його важливість для дитини в цей період не можна порівняти з важливістю матері. Та, попри те, що батько не є уособленням світу природи, він репрезентує інший полюс людського існування — світ думок, самостійно виготовлених речей, закону й ладу, дисципліни, подорожей і пригод. Батько — це той, хто навчає дитину і показує їй стежку у світ.
Із цією функцією батька щільно пов’язана ще одна — та, що стосується соціально-економічного розвитку. Відтоді як була запроваджена приватна власність і її міг успадкувати один із синів, батько почав хотіти такого сина, котрому міг би залишити спадок. Природно, що то був син, якому, на думку батька, найдужче пасувала роль його спадкоємця, який був на нього найбільше схожий і якого він найсильніше любив. Любов батька передбачає певні умови. Її принцип — «Я люблю тебе, тому що ти виправдовуєш мої сподівання, виконуєш свої обов’язки, бо ти подібний до мене». Як і у випадку безумовної материнської любові, в любові батька, що ґрунтується на певних умовах, можна знайти і негативний, і позитивний аспекти. Негативний полягає в тому, що любов батька треба заслужити, і її можна втратити, якщо не робитимеш того, чого від тебе очікують. Власне природа батьківської любові передбачає, що головною чеснотою стає слухняність, а основним гріхом — непослух, який карається позбавленням цієї любові. Позитивний аспект так само важливий. Оскільки ця любов визначається певними умовами, я можу зробити щось, щоб її мати, можу докладати зусиль, щоб її завоювати, — на відміну від материнської, її можна контролювати.
Ставлення матері й батька до дитини співвідноситься з потребами останньої. Немовля потребує безумовної любові матері та її турботи як фізіологічно, так і психічно. Після досягнення шестирічного віку дитина починає потребувати любові батька — його авторитету і настанов. Материнська функція полягає в тому, щоб дитина почувалася в безпеці, батько ж навчає її, спрямовує у розв’язанні проблем, із якими дитина може стикатися в конкретному середовищі. В ідеалі материнська любов не намагається запобігти дорослішанню дитини, не наголошує на її безпорадності. Мати повинна виявляти впевненість у житті, а відтак не тривожитися понад міру й не передавати це хвилювання дитині. Бажання, щоб малюк став незалежним і поступово відокремився від неї, має бути частиною її життя. Любов батька має керуватися принципами та сподіваннями; вона мусить бути терплячою і толерантною, а не загрозливою й авторитарною. Дитині, яка дорослішає, вона повинна дарувати непорушне відчуття впевненості в собі й поступово перетворювати її на свій власний авторитет, щоб молода людина могла обходитися без батька.
Поступово зріла людина досягає стану, за якого вона перетворюється на власну матір і власного батька. Таким чином, у неї є і материнська, і батьківська свідомість. Материнська свідомість каже: «Немає такої провини і такого злочину, які позбавили б тебе моєї любові, бо я завжди бажатиму тобі щастя в житті». Свідомість батька зауважує: «Ти вчинив неправильно і не можеш не прийняти очевидних наслідків свого вчинку. Та головне — ти маєш змінити свою поведінку, якщо хочеш, щоб я тебе любив». Зріла особистість звільнилася від зовнішньої присутності матері й батька, одначе створила їх усередині себе. На відміну від фройдівської концепції «суперего», особистість створює їх у собі, не обертаючи образи матері й батька на свою частину, а вибудовує материнську свідомість на основі своєї здатності любити, а батьківську — на розумі й судженнях. Ба більше, зріла особистість любить і як мати, і як батько, попри те, що ці типи свідомості досить-таки суперечать одна одній. Якби людина зберегла виключно батьківську свідомість, вона була б жорстокою та безжальною. Успадкувавши тільки материнську свідомість, втратила би здатність оцінювати і стала б на заваді собі й іншим, коли йдеться про розвиток.