Ми наблизилися до основних психологічних передумов, на яких ґрунтуються наші висновки. Загалом ці передумови такі: не тільки інші люди, а й ми самі становимо собою «об’єкти» наших почуттів і ставлення; ставлення до інших і до себе не є суперечливими, вони за своєю суттю пов’язані. Зважаючи на проблему, що розглядається, це означає: любов до інших і любов до себе не суперечать одна одній. На противагу — любов до самого себе є в усіх, хто здатен любити інших. У принципі любов є неподільною, коли йдеться про зв’язки між «об’єктами» і власне людиною. Справжня любов є проявом продуктивності й передбачає турботу, повагу, відповідальність і знання. Це не «афект» у сенсі чийогось впливу, а активне прагнення розвитку коханої людини та її щастя, що ґрунтується на здатності людини любити.
Любов до когось — це втілення й концентрація сили любові. Головне твердження, що його містить любов, спрямоване на кохану людину як на уособлення суто людських якостей. Любов до однієї людини передбачає любов до власне людини. За словами Вільяма Джеймса, це своєрідний «розподіл праці» — коли людина любить свою сім’ю, однак байдужа до «чужинців», — це ознака нездатності любити. Незважаючи на те, що любов до людей часто сприймають як абстракцію, яка є наслідком любові до окремої людини, вона виступає передумовою останньої, хоча генетично розвивалася з любові до окремих індивідів.
Із цього можна зробити висновок, що моє «я» може так само бути об’єктом моєї любові, як і інша людина. Ствердження власного життя, щастя, зростання, свободи бере початок із здатності людини любити — себто з турботи, поваги, відповідальності і знання. Якщо індивід здатен на плідну любов, він любить і себе самого; якщо він може любити тільки інших, він узагалі не спроможний любити.
За умови, що любов до себе та до інших у принципі навзаєм пов’язані, як можна пояснити егоїзм, що очевидно виключає будь-яку справдешню турботу про інших? Егоїстична особистість цікавиться виключно собою, хоче всього лише для себе, не одержує задоволення від того, що дає, а тішиться тільки в разі, коли отримує. Вона розглядає зовнішній світ виключно під кутом, що є для неї вигідним, — що вона може від нього отримати. Така людина не цікавиться потребами інших, їй бракує поваги до їхньої гідності й цілісності. Вона бачить тільки себе, оцінює все і всіх з погляду корисності для себе, по суті вона не здатна любити. Хіба це не є підтвердженням того, що зацікавленість іншими й зацікавленість собою є взаємовиключними, і цього не уникнути? Так би й було, якби егоїзм і любов до себе були ідентичними. Одначе це припущення є помилковим — і саме воно спричинилося до численних хибних висновків щодо нашої проблеми. Егоїзм і любов до себе аж ніяк не тотожні, ба більше, це протилежні поняття. Егоїстична особистість любить себе надто мало, а не надмірно — насправді вона себе ненавидить. Брак зацікавленості собою й турботи про себе, що є лиш одним із проявів нестачі продуктивності, призводить до того, що людина відчуває порожнечу й фрустрацію. Вона неодмінно нещасна й стривожено прагне мати від життя ті блага, що їх сама для себе блокує. Скидається на те, що така людина надто про себе дбає, але насправді вона робить невдалу спробу компенсувати брак турботи про своє «я». Фройд переконаний, що егоїстичній особистості притаманний нарцисизм — вона ніби забирає свою любов в інших і спрямовує її на себе. Дійсно, егоїсти не здатні любити інших, але водночас вони неспроможні любити й себе.
Егоїзм легше зрозуміти, якщо порівняти його з «жадібним» зацікавленням іншими людьми — такі риси, наприклад, можна помітити в матері, чия турбота про дитину є надмірною. Тимчасом як вона на підсвідомому рівні переконана, що надзвичайно захоплюється своїм малям, насправді жінка відчуває до об’єкта своєї турботи глибоко придушену ворожість. Мати надміру зацікавлена дитиною не тому, що любить її занадто сильно, а тому, що прагне компенсувати брак своєї здатності її любити.
Ця теорія природи егоїзму є результатом психоаналітичної роботи з невротичним «альтруїзмом», симптомом неврозу, що спостерігається в багатьох людей, які потерпають не від нього, а від інших симптомів, із ним пов’язаними. Це депресія, втома, нездатність працювати, проблеми в любовних стосунках та інші. Альтруїзм не лише не відчувають як «симптом» — дуже часто його сприймають як рису характеру, що спроможна компенсувати брак чогось, і такі особи ним пишаються. «Безкорислива» людина «не потребує нічого для себе», вона «живе виключно заради інших» і пишається, що не вважає себе за важливу. Вона почувається спантеличеною, коли розуміє, що нещасна, попри свій альтруїзм, і що її взаємини з найближчими людьми насправді не дають задоволення. Аналітична робота в цьому напрямку свідчить про те, що цей альтруїзм не є чимось окремим від інших симптомів, насправді він постає одним із них — і нерідко найважливішим; що людина почувається паралізованою, коли йдеться про можливість любити або ж чимось насолоджуватися; що її переповнює ворожість до життя, а під маскою альтруїзму насправді ховається майже непомітна, але водночас сильна зосередженість на своєму «я». Таку людину можна зцілити тільки тоді, коли її альтруїзм розглядатимуть як симптом, подібно до інших. Саме так можна компенсувати брак продуктивності, на якому ґрунтується ця безкорисливість та інші її проблеми.