Тут варто звернути увагу на ще одну поширену помилку. Те, що любов обов’язково означає відсутність конфліктів, — це ілюзія. Подібно до того як люди звикли вірити в те, що болю й смутку слід уникати за будь-яких обставин, вони також переконані, що любов не передбачає жодних суперечок. І вони знаходять докази на користь цієї ідеї в тому, що суперечки навколо них призводять виключно до деструктивних змін, що аж ніяк не дають користі жодному з учасників конфлікту. Та насправді причина криється в тому, що для більшості людей суперечки є фактично спробами уникнути справжніх конфліктів. Це розбіжності думок щодо незначних або поверхневих питань, які за своєю природою не здатні прояснитися чи вирішитися. Справжні конфлікти між двома людьми, які не допомагають ховатися чи створювати проекцію, ті, що їх людина переживає на глибокому рівні внутрішньої дійсності, до якої вони належать, не є деструктивними. Вони ведуть до ясності, створюють катарсис, із якого двоє людей виходять із новими знаннями і силами. Це ще раз підкреслює все, про що ми вже говорили раніше.
Любов можлива тільки тоді, коли двоє людей спілкуються одне з одним на найглибшому рівні свого існування, відтак кожен із них пізнає себе на цьому ж таки рівні. Тільки в цьому «глибинному досвіді» існує людська реальність, життєві сили, основа для любові. Любов, яку відчувають у такий спосіб, — це постійний виклик. Це не місце для відпочинку, це рух уперед, зростання, спільна праця; байдуже, що переважає в таких стосунках — гармонія чи конфлікт, радість чи смуток, — вони є другорядними в порівнянні з важливим фактом, що двоє людей пізнають себе з глибини свого існування, що вони є одним цілим, бо й самі цілісні, а не тікають від себе. Є тільки один доказ наявності любові: глибина стосунків, життєлюбство і сили кожного. Це і є той плід, за яким можна впізнати любов.
Подібно до того як автомати не здатні любити одне одного, вони неспроможні любити й Бога. Руйнування любові до Бога сягнуло того ж таки рівня, що й руйнування любові до людини. Цей факт, поза сумнівом, суперечить ідеї, що в цю епоху ми є свідками відродження релігії. Жодне інше твердження ще не було настільки далеким від істини. Те, що ми спостерігаємо (хоч є й певні винятки), — це регресія до ідоловірського розуміння Бога, трансформація любові до Нього у стосунки, що є характерними для структури відчуженої особистості. Повернення до язичницького розуміння Бога легко простежити. Люди відчувають тривогу, їм бракує принципів та віри; вони усвідомлюють, що не мають мети в житті, окрім того, щоб просто рухатися вперед, а тому й далі залишаються дітьми й сподіваються на те, що батько чи мати прийдуть на допомогу, якщо вони її потребуватимуть.
Дійсно, в релігійних культурах — подібних до тих, що існували в Середньовіччі, — звичайна людина також сприймала Бога як батька чи матір, які їй допоможуть. Та водночас вона сприймала Його серйозно — зокрема в тому значенні, що найвищою метою її життя було жити згідно з Божими заповідями, вважати «спасіння» своєю головною турботою, — у порівнянні з ним усі інші види діяльності були другорядними. Сьогодні ж таких прагнень годі й шукати. Повсякденне життя не має нічого спільного з будь-якими релігійними цінностями. Воно присвячене боротьбі за матеріальні блага, успіхові на ринку особистостей. Принципи, що на них ґрунтуються наші світські клопоти, сповнені байдужості й самозакоханості (останнє часто називають «індивідуалізмом» чи «особистою ініціативою»). Людину справді релігійної культури можна порівняти з восьмирічною дитиною, яка потребує допомоги батька і водночас починає втілювати знання й принципи, здобуті від нього, у своє життя. Сучасна людина швидше схожа на трирічного малюка, який плаче за батьком, коли його потребує, а в інших випадках — коли грається — є досить-таки самостійним.
Із цього погляду, у своїй інфантильній залежності від антропоморфного образу Бога, не намагаючись змінити своє життя згідно з Божими заповідями, ми близькі радше до первісного язичницького племені, аніж до релігійної культури Середньовіччя. З іншого боку, наша релігійна ситуація демонструє нові риси, що є характерними виключно для сучасного західного капіталістичного суспільства. Тут можна знову пригадати попередні твердження цієї книги. Сучасна людина перетворила себе на товар: вона сприймає свою життєву енергію як інвестицію, завдяки якій можна мати найбільший зиск, зважаючи на її позицію та ситуацію на ринку особистостей. Вона відчужена від самої себе, своїх побратимів та природи. Головна її мета — вигідно обмінюватися своїми вміннями, знаннями й собою, власним «особистим набором» з іншими, які так само зацікавлені в чесному й вигідному обміні. Життя не має іншої мети, крім тієї, щоб просто рухатися вперед; жодних принципів, опріч тих, що притаманні вигідному обміну; жодного задоволення, крім того, що його забезпечує споживання.