То яке значення матиме поняття Бога за таких обставин? Його первісне релігійне значення перетворюється на таке, що пасує відчуженій культурі успіху. У релігійному відродженні, яке спостерігаємо останнім часом, віра в Бога обернулася на психологічне знаряддя, що допомагає краще пристосуватися до конкурентної боротьби.
Релігія разом із самонавіюванням та психотерапією допомагає людині і в бізнесі. У 1920-х роках люди ще не зверталися до Бога з метою «вдосконалити особистість». Бестселер Дейла Карнеґі — книга «Як здобувати друзів і впливати на людей» (How to Win Friends and Influence People) — розкривала питання на суворо світському рівні. Роль, що її відігравала книжка Карнеґі в ті часи, зараз відіграє найпопулярніший бестселер сучасності — «Сила позитивного мислення» (The Power of Positive Thinking) преподобного Нормана Вінсента Піла. У цій релігійній книзі автор навіть не ставить питання про те, чи співвідноситься наше прагнення до успіху з духом монотеїстичної релігії. На противагу, цю найвищу мету не ставлять під сумнів, а віра в Бога й молитва рекомендовані як засоби, що покращують здатність людини досягати успіху. Подібно до того як сучасні психіатри радять працівнику бути щасливим, аби приваблювати більше клієнтів, деякі священики рекомендують любити Бога, щоб досягти успіху. «Зробіть Бога своїм партнером» — це означає перетворити його на бізнес-партнера, а не об’єднатися з Ним у любові, істині й справедливості. Подібно до того як братню любов замінила байдужа чесність, Бог обернувся на далекого генерального директора компанії «Всесвіт Inc.»: ти знаєш, що він десь там, він собі керує справами (хоча, можливо, вдалося б упоратись і без нього), ти ніколи його не бачиш, однак визнаєш його верховенство, коли «граєш свою роль».
IV. Втілення любові на практиці
Ми розглянули теоретичний аспект мистецтва любові, і тепер перед нами постає ще складніша проблема — втілення цього мистецтва на практиці. Чи можна навчитися застосовувати мистецтво на практиці в інший спосіб, аніж практикувати його?
Цю проблему ускладнює й те, що сьогодні більшість людей (а отже, більшість читачів цієї книги) сподіваються, що їм дадуть точні інструкції на кшталт «як зробити це власноруч», тобто в нашому випадку це означає, що їх навчать любити. Боюся, що кожного, хто почне читати цей останній розділ із такими сподіваннями, спіткає велике розчарування. Любов — це особистий досвід, якого кожен може набути самостійно і для самого себе. Насправді навряд чи є хтось, хто не мав би такого досвіду принаймні в зародковому стані — як дитина, підліток, дорослий. Усе, що може нам дати обговорення щодо втілення любові на практиці, — це розгляд передумов мистецтва любові, підходів до нього — і власне практичного застосування тих передумов і підходів. Шлях до цієї мети можна пройти виключно самостійно, й обговорення завершиться, перш аніж буде зроблено вирішальний крок. Однак я переконаний, що обговорення підходів буде корисним для тих, хто прагне опанувати це мистецтво, — принаймні для тих, хто звільнив себе від очікування «інструкцій».
Утілення будь-якого мистецтва на практиці передбачає низку певних загальних вимог, і загалом байдуже, з чим ми маємо справу: з теслярством, медициною чи мистецтвом любові. По-перше, практика будь-якого мистецтва потребує дисципліни. Я ніколи не зможу досягти успіху в будь-якій справі, якщо мені бракуватиме дисципліни в моїх заняттях: те, що я роблю, коли «маю настрій», може бути гарним і приємним хобі, але я ніколи не стану професіоналом у цьому виді мистецтва. Утім, проблема полягає не тільки в дисциплінованості в певному мистецтві (скажімо, в щоденній практиці протягом певної кількості годин), а в дисципліні всього життя людини. Хтось може подумати, що для сучасної людини немає нічого легшого, ніж навчитися дисципліни. Хіба ж вона не працює щоденно по вісім годин поспіль на рутинній роботі, підкоряючись суворій дисципліні? Та насправді сучасній людині дуже бракує самодисципліни, коли йдеться не про роботу. Коли вона не працює, їй хочеться лінуватися, їй імпонує недбальство або ж — якщо дібрати приємніше слово — така людина прагне «розслабитися». Таке прагнення до лінощів значною мірою є реакцією на монотонність життя. Тільки тому, що людину змушують щодня працювати по 8 годин, витрачати свою енергію на досягнення чужих цілей у спосіб, що їй не притаманний, але визначений ритмом праці, вона зчиняє бунт — і він набуває форми дитячого потурання власним бажанням. На додачу, у своїй боротьбі проти авторитарності людина втрачає довіру до будь-якої дисципліни — як до ірраціональної, що її накидає керівник, так і до раціональної, яку запроваджує сама. Проте без такої дисципліни життя стає розхристаним, хаотичним, у ньому бракує зосередженості.