Менш крайніми — чи, можливо, менш очевидними — є розлади, що часто трапляються в міжособистісних стосунках. Скільки батьків сприймають поведінку власної дитини з позиції її слухняності, того, чи дає вона їм задоволення, чи можуть вони нею пишатися тощо — замість того, щоб сприймати чи принаймні цікавитися тим, що відчуває сама дитина? Скільки чоловіків уявляють своїх жінок надто владними через те, що їхня прив’язаність до матері змушує їх інтерпретувати кожну вимогу як обмеження свободи? Скільки жінок вважають своїх чоловіків за недоладних чи дурних, бо ті зовсім не схожі на уявний образ лицаря в сяйливих обладунках, що вони його могли вигадати ще в дитинстві?
Коли ж ідеться про представників інших націй, брак об’єктивності є горезвісним. З кожним днем іншу націю трактують як порочну і жорстоку, тимчасом як власна є еталоном усього доброго і шляхетного. Будь-яку дію ворога оцінюють за одним стандартом; свої ж власні дії — за іншим. Навіть добрі справи, що їх робить ворог, вважають за ознаку диявольських хитрощів, за допомогою яких нас — і весь світ — прагнуть ошукати, тоді як ми чинимо щось лихе виключно з доконечності, виправдовуючи це шляхетністю мети. І справді, якщо проаналізувати стосунки між націями так само, як і між індивідами, можна зробити висновок, що об’єктивність є винятком, а нарцистичні викривлення (значною чи меншою мірою) — правилом.
Здатність мислити об’єктивно — це здоровий глузд; емоційна настанова, що криється за ним, — скромність. Бути об’єктивним, мати здоровий глузд — це можливо тільки тоді, коли людина опанувала скромність, якщо їй пощастило піднятися над дитячими мріями про всеохопність і всемогутність.
Коли йдеться про втілення мистецтва любові на практиці, це означає таке: оскільки любов залежить від відносного браку нарцисизму, вона потребує розвитку скромності, об’єктивності та здорового глузду. Цій меті людина має присвятити все своє життя. Скромність та об’єктивність — неподільні, як і любов. Я не можу бути справді об’єктивним, коли йдеться про мою сім’ю, якщо мені бракує об’єктивності щодо незнайомця, і навпаки. Якщо я хочу опанувати мистецтво любові, то маю прагнути до об’єктивності в будь-якій ситуації, а також інтуїтивно відчувати всі ситуації, у яких мені бракувало об’єктивності. Я мушу намагатися розрізняти моє уявлення про людину і її поведінку (що є нарцистично викривленим) та її власну реальність, яка існує незалежно від моїх інтересів, потреб і страхів. Розвинути в собі здатність до об’єктивності й здорового глузду — означає здолати половину шляху до опанування мистецтва любові, однак у цьому процесі слід зважати на кожного, з ким контактуєш. Якби хтось захотів зберегти свою об’єктивність для коханого чи коханої, гадаючи, що у стосунках із рештою світу її буде втрачено, невдовзі він зрозумів би, що зазнав поразки в обох випадках.
Здатність любити залежить від спроможності піднятися над своїм нарцисизмом, кровозмішною прив’язаністю до матері й роду; вона залежить від нашої здатності зростати, розвивати плідний напрямок у взаєминах із собою і світом. Цей процес появи, народження, пробудження потребує однієї якості, що є обов’язковою умовою, — віри. Практичне застосування мистецтва любові потребує практики віри.
Що таке віра? Чи мусить віра конче мати стосунок до віри в Бога або в релігійні вчення? Чи вона неодмінно протиставляється здоровому глузду й раціональному мисленню або ж відокремлена від них? Щоб зрозуміти проблему віри, людина має навчитися розрізняти віру раціональну й ірраціональну. Щодо останньої — я розумію її як віру (в людину чи ідею), що ґрунтується на схилянні перед ірраціональним авторитетом. На противагу — раціональна віра є переконанням, що має за основу власний досвід мислення або відчуттів. Раціональна віра передусім є не просто вірою у щось, це наша впевненість і непохитність переконань. На відміну від конкретного переконання, віра становить собою рису характеру, що охоплює всю особистість.
Раціональна віра ґрунтується на плідній інтелектуальній та емоційній діяльності. Раціональна віра є важливим компонентом раціонального мислення, де вірі, здавалося б, місця немає. Як, наприклад, учений робить нове відкриття? Чи починає він виконувати дослід за дослідом, збираючи факт за фактом, не маючи жодного уявлення про те, що прагне знайти? Справді важливі відкриття в будь-якій галузі рідко роблять у такий спосіб. Так само люди не можуть дійти важливих висновків, якщо просто йдуть за своєю фантазією. Процес творчого мислення в будь-якій людській діяльності часто бере свій початок із того, що можна назвати «раціональним передбаченням», що є результатом значних попередніх досліджень, роздумів і спостережень. Якщо науковцю вдалося зібрати досить даних чи створити математичну формулу, завдяки чому його передбачення стає ймовірним, можна сказати, що він наблизився до попередньої гіпотези. Ретельний аналіз гіпотези, який дасть змогу розгледіти заплутані моменти, і збирання даних, що свідчать на її користь, веде до появи більш адекватної гіпотези — а згодом і до її можливого включення до загальної теорії.