Тимчасом як ірраціональна віра має за основу покірне схиляння перед владою, що є напрочуд сильною, всеохопною та всемогутньою, а також відмову від власних сил і могутності, віра раціональна має абсолютно протилежне підґрунтя. Ця віра живе в нашій свідомості, бо є результатом наших власних спостережень і міркувань. Ми віримо в потенційні можливості інших, самих себе та людства тільки тоді й такою мірою, як відчули на собі розвиток наших власних можливостей, реальність зростання, силу і могутність здорового глузду й любові. Основою раціональної віри постає продуктивність: жити з вірою означає жити продуктивно. Отож-бо, віра у владу (у сенсі панування) і її використання є протилежністю віри. Вірити у владу, що існує, означає не вірити в розвиток можливостей, які ще не вдалося реалізувати. Це передбачення майбутнього, що ґрунтується виключно на тому, що є тут і тепер; але зрештою з’ясовується, що це груба похибка — глибоко ірраціональна у своєму оцінюванні людських можливостей та розвитку людства загалом. У владі немає раціональної віри. Є покірність владі або ж — коли йдеться про тих, хто її має, — прагнення її зберегти. Попри те що для більшості людей влада є найреальнішим досягненням, історія людства довела, що таке досягнення є одним з найбільш уразливих досягнень людини. Оскільки віра і влада є поняттями, що виключають одне одного, всі релігійні й політичні системи, які спочатку мали за підложжя раціональну віру, розпадаються та поступово втрачають свою силу, покладаючись на владу або ж вважаючи її за союзницю.
Віра потребує мужності, здатності ризикувати та навіть готовності прийняти біль чи розчарування. Той, хто вважає за головні умови життя добробут і безпеку, не спроможний вірити; той, хто убезпечує себе за допомогою системи захисту, за якої засобами безпеки є відстань і володіння, перетворюється на в’язня. Щоб людина могла любити і щоб любили її — необхідна мужність. Мужність надати певним цінностям особливого значення — ризикувати й ставити на них геть усе, що маєш.
Така мужність неабияк відрізняється від тієї, що про неї говорив славнозвісний хвалько Муссоліні, використовуючи лозунг «Жити в небезпеці». Його мужність — це мужність нігілізму. Її коріння лежить у деструктивному ставленні до життя, бажанні його відкинути, бо ж полюбити його не вдається. Мужність відчаю протистоїть мужності любові подібно до того, як віра у владу протистоїть вірі в життя.
Чи можна втілювати віру й мужність на практиці? Насправді прояви віри можливі в будь-який момент життя. Ми потребуємо віри, щоб виховати дитину, заснути, взятися до будь-якої справи. Але ми всі звикли до того, що маємо таку віру. А хто її не має, той потерпає від надмірної тривоги за свою дитину, від безсоння, неможливості плідно працювати; він стає підозріливим, відсторонюється від інших, бо не хоче близькості, йому притаманна іпохондрія, він не здатен на довгострокові плани. Мати власну думку про людину — навіть якщо думка оточення або інші непередбачені обставини свідчать про зовсім інше, дотримуватися своїх переконань, хай навіть їх ніхто не підтримує, — усе це потребує віри й мужності. Вважати труднощі, невдачі й розчарування в житті за виклик, подолання якого робить нас сильнішим, а не за несправедливу кару, на яку ми не заслуговуємо, — це теж потребує віри й мужності.
Втілення віри й мужності в життя починається з дрібниць повсякдення. Спершу треба звернути увагу на те, де й коли ви втрачаєте віру, проаналізувати логічні обґрунтування, за допомогою яких пояснюється така втрата, зрозуміти, де чините, як боягуз, і знову-таки — чим це виправдовуєте. Зрозуміти, що кожного разу, коли ви зраджуєте віру, вона слабшає, і що слабшою стає, то швидше призводить до нової зради. Це зачароване коло. А тоді ви зрозумієте, що, хоч і боїтеся, що вас не люблять, насправді всередині вас живе реальний та зазвичай несвідомий страх любити. Любити означає зобов’язати себе без жодних гарантій, віддати себе повністю, сподіваючись, що наша любов пробудить любов у тому, кого ми любимо. Любов — це акт віри, і якщо людині бракує віри, їй бракує й любові. Чи можна сказати про практику віри більше? Хтось, може, й зміг би — якби я був поетом або проповідником, то спробував би. Та оскільки я не є ані першим, ані другим, то навіть не намагатимуся говорити про це в ширшому аспекті. Однак я переконаний, що той, кого це справді цікавить, може навчитися вірити так само, як дитина може навчитися ходити.