Думка про те, що любити — то найлегша річ, протягом тривалого часу була поширеною ідеєю щодо кохання, попри непереборні докази протилежного. Навряд чи існує діяльність або ж справа, до якої бралися б із такими надіями та сподіваннями і яка аж так регулярно зазнавала б поразки, як кохання. Якби йшлося про якусь іншу діяльність, люди прагнули б дізнатися причини такої поразки, воліли б зрозуміти, як можна було уникнути помилок, або ж просто припиняли б її. Оскільки у випадку любові останнє є неможливим, єдиним прийнятним способом впоратися з поразкою в коханні є аналіз причин такої поразки і ретельне вивчення сенсу кохання.
Перший крок, який слід зробити, — це усвідомити, що любов становить собою мистецтво, подібно до того, як мистецтвом є саме життя. І якщо ми хочемо навчитися любити, то маємо йти тим самим шляхом, що ним зазвичай ідуть, прагнучи оволодіти будь-яким іншим мистецтвом, скажімо, музикою, живописом, теслярським ремеслом, медициною чи інженерною справою.
Які кроки ведуть до опанування певного мистецтва?
Процес оволодіння мистецтвом можна розділити на два зручні етапи: опанування теорії та її закріплення на практиці. Якщо я хочу опанувати мистецтво медицини, то передусім маю вивчити все про людське тіло й різноманітні хвороби. Та, навіть маючи всі ці теоретичні знання, я не можу вважати себе абсолютно компетентним у медицині. Я стану справжнім професіоналом цієї справи тільки після надбання чималої практики — тоді, коли результати моїх знань і практичних навичок з’єднаються в одне ціле — інтуїцію, що є квінтесенцією будь-якого мистецтва. Одначе, крім вивчення теорії і практики, є ще й третій чинник, конче потрібний для того, щоб стати професіоналом у будь-якому мистецтві: його опанування має бути винятково важливою справою; у світі не мусить бути нічого важливішого, ніж мистецтво. Це характерно і для музики, і для медицини, і для теслярства — і для любові. Можливо, саме тут і сховано відповідь на запитання, чому в нашому суспільстві люди так рідко намагаються опанувати це мистецтво, попри їхні очевидні невдачі: незважаючи на глибоке прагнення кохати, ми визнаємо будь-що інше за набагато важливіше, ніж любов, — успіх, престиж, гроші, владу. Майже всю енергію ми витрачаємо на те, щоб навчитися досягати цієї мети, а на те, щоб навчитися любові, не залишається нічого.
Хіба можливо, щоб дійсно вартими опанування були виключно речі, завдяки яким людина може заробити гроші або престиж, а любов, що корисна «тільки» для душі, але геть не потрібна в сучасному сенсі, є розкішшю, на яку ми не маємо права витрачати багато енергії? Утім, так і є. Надалі я розповідатиму про мистецтво любові у двох напрямах: спершу ми обговоримо теорію любові, й цьому присвячено більшу частину цієї книжки. А потім ітиметься про її практичні аспекти — коротко, адже саме стільки можна сказати про практику в будь-якій іншій галузі.
II. Теорія любові
1. Любов як розв’язок до проблеми людського існування
Будь-яка теорія любові мусить походити з теорії людини, людського існування. Ми можемо знайти любов — чи радше її еквівалент — у тварин, однак їхня прихильність переважно є інстинктивною, і тільки залишки цієї інстинктивності можна помітити в людини. У її існуванні важливим є те, що людина покинула царство тварин, інстинктивну адаптацію, вийшла за межі природи, хоч і ніколи її не облишить. Людина є частиною природи, проте, відірвавшись від неї, повернутися назад вона не може; якщо її вигнали з раю — стану первісного єднання з природою — і вона захоче повернутися, їй заступатимуть шлях херувими з вогняними мечами. Тепер людина може рухатися виключно вперед, розвиваючи свій розум, віднаходячи нову гармонію — людську — замість тієї, що існувала до її появи, бо її вже втрачено назавжди.
Під час народження людини — і йдеться не тільки про індивіда, а й про людство загалом — її виганяють із середовища, що було чітким і окресленим, як інстинкти. Натомість вона потрапляє в середовище, яке є невизначеним, непевним і відкритим. Тут можна бути переконаним тільки щодо минулого, а от щодо майбутнього, то очевидною є виключно смерть.