Мене це не переконало, але я більше не мав сил продовжувати суперечку, адже щось схоже на величезні коловороти мого сновидіння почало затягувати мене. Я слабко чув, як голос Керол каже мені на вухо:
— Ми бачимо себе вві сні. Побач мене у своєму намірі. Спрямуй мене вперед! Спрямуй мене вперед!
З величезним зусиллям я виголосив свою найглибшу думку.
— Лишися тут зі мною назавжди, — промовив я з повільністю несправного магнітофона. Вона щось незрозуміло сказала у відповідь. Я хотів був розсміятися з власного голосу, аж тут коловорот поглинув мене.
Коли я прокинувся, я був сам у готельній кімнаті й гадки не мав, як довго проспав. Я почувався надзвичайно розчарованим, коли не знайшов Керол поряд із собою. Квапливо вдягнувся й спустився у вестибюль пошукати її. Крім того, хотілося струснути з себе якусь дивну сонливість, що не полишала мене.
Адміністратор за стійкою повідомив, що американка, яка винайняла номер, лише, мить тому пішла. Я вибіг на вулицю, сподіваючись наздогнати її, але її й слід прохолов. Стояв полудень, у безхмарному небі сяяло сонце. Повітря було трохи теплим.
Я пішов до церкви. Щиро, але похмуро здивувався, дізнавшись, що справді бачив подробиці її архітектурної будови у своєму сні. Без особливого зацікавлення зіграв сам собою в адвоката диявола й дозволив собі привілей сумніву. Мабуть, ми з доном Хуаном роздивлялися задню стіну у церкві, а я цього не пам’ятав. Я подумав про це. Байдуже. Мій план перевірки більше не мав для мене значення. Я був надто сонний, щоб цим перейматися.
Звідти я повільно рушив до будинку дона Хуана, продовжуючи шукати Керол. Я був упевнений, що знайду її там і вона чекатиме на мене. Дон Хуан зустрів мене так, наче я повернувся з мертвих.
Він і його товариші були нестерпно схвильовані й оглядали мене з неприхованою цікавістю.
— Де ти був? — спитав дон Хуан.
Я не міг зрозуміти, з якої причини весь цей ажіотаж. Я сказав йому, що провів ніч із Керол у готелі біля площі, бо не мав сил іти з церкви до їхнього будинку, але ж вони вже знали це.
— Ми нічого про це не знали, — відрізав він.
— Хіба Керол не казала вам, що була зі мною? — спитав я, охоплений темною підозрою, яка стривожила б мене, не будь я настільки виснаженим.
Ніхто не відповів. Пильними очима вони переглядались між собою. Я обернувся до дона Хуана й сказав йому, що перебував під враженням, нібито це він відрядив Керол Тіггз знайти мене. Дон Хуан походжав кімнатою взад-вперед, не кажучи ні слова.
— Керол Тіггз із нами взагалі не було, — сказав він. — А ти зник на дев’ять днів.
Моя втома не дала мені вибухнути від цих заяв. Тон його голосу й занепокоєння, продемонстроване іншими, були вичерпним доказом, що вони не жартують. Але я був настільки ошелешений, що не мав чого сказати.
Дон Хуан попросив мені розповісти їм у всіх можливих подробицях, що відбулося між тією, що кидає виклик смерті, і мною. Я був вражений, що здатен стільки всього пригадати й переповісти все це, незважаючи на втому. Напругу перервала мить полегкості, коли я розповів їм, як жорстко сміялася жінка з мого тупого горлання в її сні про свій намір бачити.
— Мізинцем вказувати ефективніше, — сказав я дону Хуану, але без жодного натяку на дорікання.
Дон Хуан спитав, чи жінка реагувала на мої крики чимось іще, окрім сміху. Я нічого такого не пригадував, окрім її веселості й того, як вона зауважила про його глибоку неприязнь до неї.
— Я не маю до неї неприязні, — заперечив дон Хуан. — Мені просто не подобається напористість магів минулого.
Звертаючись до всіх, я сказав, що особисто мені жінка глибоко й без упереджень сподобалася. І що я кохаю Керол Тіґґз так, як ніколи не вважав себе здатним когось кохати. Здавалося, сказане мною не припало їм до душі. Вони дивились одне на одного так, наче я раптом схибнувся. Я хотів сказати більше, аби все пояснити. Але дон Хуан — гадаю, лише для того, щоб я припинив верзти нісенітниці — буквально витягнув мене з дому й повів назад до готелю.
Той самий адміністратор, з яким я розмовляв раніше, люб’язно вислухав наш опис Керол Тіґґз, але начисто спростував, що хоча б бачив її чи мене раніше. Він навіть викликав покоївок — вони підтвердили його слова.
— Як усе це розуміти? — голосно спитав дон Хуан. Здавалося, питання було адресоване йому самому. Він м’яко вивів мене з готелю.
— Ходімо з цього заклятого місця, — сказав він.
Коли ми опинилися надворі, він наказав мені не озиратися на готель чи на церкву через вулицю, а тримати голову опущеною. Я глянув на свої чоботи й миттєво збагнув, що на мені вже не одяг Керол Тіґґз, а мій власний. Однак, як би сильно не намагався, я не пригадував, коли встиг перевдягнутися. Я вирішив, що це, мабуть, сталося, коли я прокинувся в номері готелю. Певно, тоді я і вбрався у власний одяг, хоча в моїй пам’яті цього не відклалося.