Я залишався дуже спокійним. Я не рухався. Найбільш визначним для мене було те, що вони не розтанули й не перетворилися на щось інше. Вони були цілісними істотами, які зберігали свою свічкоподібну форму. Щось у них змушувало мене тримати їхню форму перед очима. Я знав це, бо щось підказувало мені, що коли я не ворухнуся, вони теж не рухатимуться.
Усе це скінчилося в одну мить, коли я прокинувся від жаху. Мене миттєво обсіли страхи. Глибока тривога заволоділа мною. Це була не психологічна тривога — радше відчуття тілесної муки, смутку без очевидної підстави.
Відтоді дві дивні фігури з’являлися мені під час кожного сеансу сновидінь. Зрештою почало здаватися, що я засинаю лише для того, щоб стикнутися з ними. Вони ніколи не намагалися підійти до мене чи зачепити в будь-який спосіб. Просто стояли переді мною, нерухомі, стільки, скільки тривав мій сон. Я не лише ніколи не намагався змінювати свої сни — я навіть забув початкову мету, з якою займався сновидіннями.
Коли нарешті я обговорив з доном Хуаном те, що зі мною сталося, я вже кілька місяців як споглядав винятково ці дві фігури.
— Ти застряг на небезпечному перехресті, — сказав дон Хуан. — Неправильно відганяти цих створінь, але неправильно також і дозволити їм залишитися. На цю мить їхня присутність становить перешкоду твоїм сновидінням.
— Що я можу зробити, доне Хуане?
— Подивися їм в обличчя просто зараз, у світі повсякденного життя, і скажи, щоб повернулись пізніше, коли матимеш більше сили для сновидінь.
— Як мені подивитися їм в обличчя?
— Це непросто, але можливо. Від тебе вимагається лише достатньо витримки, котру, звісно, ти маєш.
Не чекаючи, доки я скажу йому, що не маю взагалі ніякої витримки, він повіз мене в гори. Він жив тоді у північній Мексиці й справив на мене загальне враження самітника-чаклуна, старого, усіма забутого й викинутого за межі основного потоку людських справ. Однак я припускав, що він розумний над міру. І через це я готовий був миритися з тим, що наполовину вважав простою ексцентричністю.
Хитрість магів, виплекана століттями, була визначною рисою дона Хуана. Він переймався, аби все, що можна, я зрозумів у звичайній свідомості, і в той самий час дбав про те, щоб я входив до другої уваги, де розумів чи хоча б пристрасно слухав усе, чого він мене навчав. Таким чином, він наче розділив мене надвоє. У своїй звичайній свідомості я не міг збагнути, як і чому я більше ніж погоджуюся сприймати його ексцентричність серйозно. У другій увазі це все набувало сенсу для мене.
Його точка зору полягала в тому, що друга увага доступна нам усім, але, вольовим зусиллям чіпляючись за свою недалеку раціональність (дехто з нас — завзятіше за інших), ми тримаємо другу увагу на відстані витягнутої руки. Він вважав, що сон ламає бар’єри, які оточують і відокремлюють другу увагу.
Того дня, коли він відвіз мене в гори в пустелі Сонора на зустріч з неорганічними істотами, я перебував у звичайному стані усвідомлення. І все ж якимось чином я знав, що маю зробити дещо справді неймовірне.
У пустелі нещодавно пройшов легкий дощ. Червоний грунт досі був мокрий і липнув до гумових підошов мого взуття. Доводилося ступати по каменях, щоб зчистити важкі грудки грязюки. Ми йшли в східному напрямку, підіймаючись у гори. Коли ми дісталися вузького яру між двома пагорбами, дон Хуан зупинився.
— Це, безумовно, ідеальне місце для виклику твоїх друзів, — сказав він.
— Чому ви називаєте їх моїми друзями?
— Вони самі тебе виділили. Коли вони так роблять, це означає, що вони шукають зближення. Я вже казав тобі, що маги заводять із ними дружні зв’язки. Твій випадок здається цьому прикладом. І тобі навіть не треба заманювати їх.
— У чому полягає така дружба, доне Хуане?
— Вона полягає у взаємному обміні енергією. Неорганічні істоти постачають свою високу свідомість, а маги постачають власну підвищену свідомість і високу енергію. Позитивним результатом є рівний обмін. Негативним — залежність з обох боків. Прадавні маги любили своїх союзників. Власне, вони любили союзників більше, ніж собі подібних. Я можу передбачити в цьому жахливі загрози.
— Що ви рекомендуєте мені зробити, доне Хуане?
— Викликати їх. Схопити їх, а тоді самому вирішити, що робити.