Я подумав, що дон Хуан каже щось геть ірраціональне. Мене це настільки роздратувало, що я навіть нагримав на нього. Він розсміявся з мене й попросив розповісти про мої нерегулярні сеанси сновидінь. Прохання здивувало мене. Я ніколи нікому не згадував, що раз у раз мене викидає зі сну потягом до того чи іншого предмета, але замість зміни сну, як мало би бути, змінюється загальний настрій сновидіння, і я опиняюся в невідомому мені вимірі. Влітаю до нього, керований якимось невидимим провідником, який розкручує мене, мов дзигу. Я завжди пробуджувався від такого сну, не припиняючи обертів, і ще довго по тому борсався й крутився перш ніж прокинутись остаточно.
— Це все твої добровільні зустрічі з твоїми неорганічними друзями, — сказав дон Хуан.
Я не хотів сперечатися з ним, але не хотів і погоджуватись. Я промовчав. Я вже й забув своє питання про прадавніх магів, але дон Хуан знов заговорив на цю тему.
— Як я розумію, прадавні маги існували, мабуть, десять тисяч років тому, — сказав він, усміхаючись і спостерігаючи за моєю реакцією.
Ґрунтуючись у своїй відповіді на сучасних археологічних даних з міграції азійських кочових племен до двох Америк, я сказав, що вважаю це твердження хибним. Десять тисяч років тому — це забагато.
— У тебе свої знання, а в мене свої, — сказав він. — Мої знання полягають у тому, що прадавні маги панували протягом чотирьох тисяч років — від семи до трьох тисяч років тому. Три тисячі років тому вони зникли в нікуди. І відтоді маги групуються заново, відновлюючи те, що лишилося від колишніх.
— Як ви можете бути так упевнені у ваших датах? — спитав я.
— Як ти можеш бути таким упевненим у своїх? — парирував він.
Я розповів йому, що археологи мають надійні методи встановлення часів минулих культур. І знову він заперечив, що в магів свої надійні методи.
— Я не намагаюся відкидати чи спростовувати твої слова, — продовжував він, — але вже скоро тобі, можливо, вдасться спитати того, хто знає напевне.
— Ніхто не може знати цього напевне, доне Хуане.
— Це ще одна з речей, в які неможливо повірити, але є дехто, хто може все це підтвердити. Колись ти зустрінеш таку особу.
— Ну ж бо, доне Хуане, ви, певно, жартуєте. Хто може підтвердити, що сталося сім тисяч років тому?
— Дуже просто — один з прадавніх магів, про яких ми розмовляли. Той, якого я зустрів. Це він повідомив мені про магів минулого. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, що я збираюся розповісти тобі про цього конкретного чоловіка. Він — ключ до багатьох наших прагнень, а також він той, з ким тобі належить зустрітися.
Я сказав дону Хуану, що ловлю кожне його слово, хоча й не розумію, про що він каже. Він дорікнув, що я кепкую з нього й не вірю жодному слову про магів минулого. Я визнав, що в стані повсякденної свідомості я, звісно, не повірив у ці незбагненні історії.
Але не вірив я в них і в другій увазі, хоч там мав би реагувати інакше.
— Лише коли ти міркуєш над тим, що я сказав, це стає незбагненною історією, — зауважив він. — Якщо не залучати сюди твій здоровий глузд, це зостанеться суто питанням енергії.
— Чому ви сказали, доне Хуане, що я зустріну одного з прадавніх магів?
— Бо так і буде. Надзвичайно важливо, аби ви вдвох колись зустрілись. А зараз просто дозволь розповісти тобі ще одну незбагненну історію про одного нагваля моєї школи, нагваля Себастіана.
Дон Хуан розповів мені, що нагваль Себастіан був паламарем у церкві в північній Мексиці десь на початку вісімнадцятого століття. Його прикладом дон Хуан підкреслював, як маги в минулому й теперішньому шукали й знаходили притулок у громадських інституціях, таких, як церква. На його думку, завдяки своїй перевазі щодо дисципліни маги стають надійними працівниками, і їх жадібно шукають установи, яким завжди конче потрібні такі люди. Дон Хуан твердив, що доки ніхто не відає про вчинки магів, їхній брак ідеологічних симпатій робить з них зразкових працівників.
Далі у своєму оповіданні дон Хуан сказав, що одного дня, коли Себастіан виконував свої обов’язки паламаря, до церкви ввійшов дивний чоловік, старий індіанець, який скидався на хворого. Слабким голосом він сказав Себастіану, що потребує допомоги. Нагваль подумав, що індіанець хоче бачити парафіяльного священика, але чоловік з величезним зусиллям звернувся до нього. Грубим і прямолінійним тоном заявив, що знає: Себастіан не лише маг — він нагваль.
Себастіан, неабияк стривожений цим раптовим поворотом подій, відтягнув індіанця вбік і зажадав вибачення. Чоловік відповів, що прийшов не вибачатися, а дістати особливого роду допомогу. Йому потрібно, казав він, дістати енергію нагваля для підтримки свого життя, що, як запевнив він Себастіана, тривало вже кілька тисячоліть, але в цю мить ледь жевріло.