— Ви маєте для цього пояснення?
— Ні. До того ж мені справді байдуже до посланця. На певному етапі свого життя я мусив прийняти рішення, чи зосередитись на неорганічних істотах і піти шляхом прадавніх магів, чи відмовитися від усього цього. Мій учитель, нагваль Хуліан, допоміг мені зважитись і відмовитися. Я ніколи не шкодував про це рішення.
— Гадаєте, мені теж варто відмовитися від неорганічних істот, доне Хуане?
Він не відповів мені, натомість пояснив, що вся сфера неорганічних істот завжди налаштована повчати. Можливо, тому, що неорганічні істоти мають глибшу свідомість за нашу, вони почуваються вимушеними брати нас під своє крило.
— Я не бачив жодної користі в тому, щоб ставати їхнім учнем, — додав він. — Їхня ціна надто висока.
— Яка їхня ціна?
— Наші життя, наша енергія, наша відданість їм. Іншими словами, наша свобода.
— Але чого вони навчають?
— Того, що стосується їхнього світу. Так само, як ми навчали б їх того, що стосується нашого світу — якби здатні були їх навчати. Їхній метод, однак, полягає-в тому, щоб узяти наше вихідне «я» за міру того, що нам треба, а тоді навчати нас відповідно. Найнебезпечніша справа!
— Не бачу, що в цьому небезпечного.
— Якщо хтось збирається взяти твоє вихідне «я» за основу, з усіма твоїми страхами, жадобою й заздрістю, і так далі, і тому подібне і навчатиме тебе, як втілити цей жахливий стан буття, яким буде твій результат?
Я не мав заперечень. Я гадав, що чудово зрозумів причини його відмови.
— Проблема прадавніх магів полягала в тому, що вони навчалися дивовижних речей, але на основі своїх незмінених, ницих «я», — продовжував дон Хуан. — Неорганічні істоти стали їхніми союзниками і за допомогою певних способів навчали прадавніх магів справжніх див. Їхні союзники виконували дії, а прадавні маги крок за кроком наслідували ці ж дії, нічого не змінюючи у своїй вихідній натурі.
— Такі стосунки з неорганічними істотами існують і сьогодні?
— Я не можу достеменно відповісти на це питання. Можу хіба сказати, що не уявляю себе в таких стосунках. Залученість такого характеру обмежує наш пошук свободи, адже поглинає всю доступну нам енергію. Аби по-справжньому наслідувати приклад своїх союзників, прадавні маги мусили проводити життя у сфері неорганічних істот. Кількість енергії, потрібної для звершення такої затяжної подорожі, вражає.
— Хочете сказати, доне Хуане, що прадавні маги були здатні існувати в тих світах, як ми існуємо тут?
— Не зовсім так, як ми існуємо тут, але вони точно жили, зберігали свою свідомість, свою індивідуальність. Для таких магів посланець снів зробився найважливішою істотою. Якщо маг хоче жити у сфері неорганічних істот, посланець — ідеальний місток: він говорить і має схильність навчати, вести.
— Ви колись бували в тій сфері, доне Хуане?
— Незлічену кількість разів. І ти теж. Але немає сенсу зараз це обговорювати. Ти ще не остаточно витрусив сміття зі своєї уваги сновидіння. Колись поговоримо про ту сферу.
— Я так розумію, доне Хуане, що ви не схвалюєте чи не любите посланця?
— Я його ані схвалюю, ані люблю. Він належить до іншого ладу — ладу прадавніх магів. До того ж його навчання і рекомендації у нашому світі — безглуздя. І за це безглуздя посланець стягує з нас неміряно в плані енергії. Одного дня ти погодишся зі мною. От побачиш.
У тоні дона Хуана я вловив прихований натяк на впевненість, що зараз я не згоден з ним щодо посланця. Я вже хотів був заперечити це, коли почув голос посланця в моїй голові.
— Він має рацію, — сказав голос. — Я тобі подобаюсь, бо ти не бачиш нічого поганого в дослідженні всіх можливостей. Ти прагнеш знання; знання — це сила. Ти не хочеш лишатися в безпеці в рутині й віруваннях повсякденного світу.
Посланець промовив усе це англійською з відчутною інтонацією тихоокеанського узбережжя. Потім перейшов на іспанську. Чути було легкий аргентинський акцент. Я ніколи не чув, щоб посланець говорив так раніше. Це захопило мене. Посланець розповідав мені про звершення, знання; про те, як далеко я від мого місця народження; про мою жагу пригод і майже одержимість новими речами, новими горизонтами. Голос навіть заговорив до мене португальською з притаманними для пампасів Південної Америки особливостями.
Чути, як голос плете всі ці лестощі, було не лише лячно, а й огидно до нудоти. Не сходячи з місця я заявив дону Хуану, що мушу припинити свої заняття сновидіннями. Він подивився на мене, охоплений подивом. Та коли я переказав те, що чув, він погодився, що мені слід зупинитись, хоч я відчував, що він просто намагається заспокоїти мене. За кілька тижнів я став вважати свою реакцію дещо істеричною, а рішення відійти від тренування нерозумним. Я знов повернувся до моїх занять сновидіннями. І був упевнений, що дон Хуан знає про це.