Те, що починалося як споглядання крони мескітового дерева, обернулося на сон. Я вірив, що був на уявному дереві, як бував на деревах у незліченних снах. І, звісно, на цьому уявному дереві я поводився так, як навчився поводитись у своїх снах: переходив від предмета до предмета за потягом виру, що утворювався в будь-якій частині дерева, де я зосереджував свою мультисенсорну увагу сновидіння. Вир утворювався не лише від споглядання, а також від дотику до чого-небудь будь-якою частиною мого тіла.
У розпал цього видіння або сну мене наздогнали раціональні сумніви. Я почав питати себе, чи справді видерся на дерево в запамороченні й справді обіймаю листя, тонучи в кроні й не знаючи, що роблю. Чи, може, я заснув, припустимо, загіпнотизований трепетом листя на вітру, і мені це сниться. Але, як і вві сні, я не мав достатньо енергії, щоб розмірковувати надто довго. Мої думки швидко спливали. Вони тривали лише мить — потім сила безпосередніх відчуттів повністю витіснила їх.
Раптовий рух навколо мене струснув усе й буквально змусив мене виринути з листя, наче вирвавши з магнетичної тяги дерева. І тоді, з підвищення, мені відкрився безмежний обрій. Темні гори й зелена рослинність обступали мене. Ще один наплив енергії змусив мене затремтіти до кісток, а потім я опинився десь-інде. Скрізь височіли величезні дерева. Вони були більші за даґласівські ялиці в Орегоні й штаті Вашингтон. Ніколи я не бачив подібного лісу. Краєвид настільки контрастував з сухістю пустелі Сонора, що не залишалося сумніву: мені це сниться.
Я тримався за це надзвичайне видіння, боячись відпустити його, знаючи, що, звісно, це сон і він зникне, тільки-но в мене скінчиться увага сновидіння. Але картини тривали, навіть коли я гадав, що вже мав би вичерпати увагу сновидіння. А тоді на думку мені спала жахлива здогадка: що, як це ані сон, ані повсякденний світ?
Переляканий, як може перелякатись тварина, я заново сховався в листя, з якого виринув. Інерція мого зворотного ходу продовжувала тягти мене крізь крону дерева й жорсткі гілки. Вона відтягнула мене від дерева, і не минуло й секунди, як я вже стояв біля дона Хуана під дверима його будинку в пустелі Сонора.
Я миттєво усвідомив, що знов увійшов до стану, в якому здатен був зв’язно міркувати, але не здатен був говорити. Дон Хуан сказав мені не хвилюватися. Сказав, що наша здатність говорити є надзвичайно нетривкою й напади німоти — звичайна річ серед магів, котрі ризикують вийти за межі буденного сприйняття.
Нутром я відчував, що дон Хуан зглянувся наді мною й вирішив підбадьорити мене словом. Але голос посланця снів, який я ясно чув у цю мить, сказав, що за кілька годин і після деякого спочинку я почуватимусь цілком добре.
Прокинувшись, я дав дону Хуану на його прохання повний опис того, що бачив і робив. Він застеріг мене, що для розуміння пережитого мною неможливо покладатися на мою раціональність — не тому, що моя раціональність якась неповноцінна, а тому, що феномен, який щойно відбувся, виходить за межі розуму.
Я, звісно, заперечив, що ніщо не може бути за межами розуму — може бути неясність, але рано чи пізно розум неодмінно знайде спосіб пролити світло на що завгодно. І я справді в це вірив.
Дон Хуан з неймовірним терпінням зауважив, що розум — лише побічний продукт звичайного розташування точки збирання; отже, знати, що відбувається, бути при здоровому глузді, твердо стояти на землі — що є джерелом величезних гордощів для нас і сприймається як природний наслідок того, чого ми варті — це лише наслідки фіксації точки збирання на її звичному місці. Що більш нерухомою і статичною вона є, то більше наша впевненість у собі, більше відчуття, що ми знаємо світ і здатні прогнозувати.
Він додав, що сновидіння дарують нам плинність входження до інших світів, знищуючи відчуття, що ми знаємо цей світ. Він назвав сновидіння подорожжю до незбагненних вимірів, подорожжю, що, змусивши нас сприймати все, що в змозі сприйняти людина, змушує точку збирання стрибнути за межі людської стихії й збагнути незбагненне.
— Ось ми знову торкаємося найважливішої теми у світі магів, — продовжував він, — положення точки збирання. Прокляття прадавніх магів, та й у людства колючка в боці.
— Чому ви так кажете, доне Хуане?
— Тому що всі вони, людство загалом і маги зокрема стали жертвою положення точки збирання: людство — бо, не знаючи про існування цієї точки, ми змушені сприймати побічний продукт її звичного розташування як щось кінцеве і беззаперечне. А прадавні маги — бо, хоч і знали все про точку збирання, впіймалися на те, як легко нею маніпулювати.