Під час чергового сеансу сновидінь посланець сказав, що наша шкіра — ідеальний орган для переведення енергетичних хвиль з режиму повсякденного світу до режиму неорганічних істот і навпаки. Він рекомендував мені тримати шкіру в холоді й вільною від пігментів і мазей. Також він порадив сновидцям носити тісний пасок, головну пов’язку або намисто, щоб створювати точку тиску, яка слугуватиме центром енергетичного образу на шкірі. Посланець пояснив, що шкіра автоматично відстежує енергію, і щоб змусити шкіру не лише відстежувати, але й переводити енергію з одного режиму в інший, ми маємо висловити свій намір вголос уві сні.
Одного дня голос посланця подарував мені казковий бонус. Він сказав, що, аби забезпечити гостроту і точність уваги сновидіння, треба вивільнити її з-за піднебіння, де міститься величезний резервуар уваги у всіх людських істот. Конкретними вказівками посланця було практикуватися й навчатися дисципліни й контролю, необхідних, щоб уві сні натиснути кінчиком язика на піднебіння.
«Це завдання складне й вимагає сил, — казав посланець, — як знайти свої руки в темряві. Але варто лише цього досягнути — і це завдання приносить найдивовижніші результати в плані контролю уваги сновидіння». Я отримував безліч інструкцій з усіх можливих тем, інструкцій, які швидко забував, якщо їх не повторювали мені без кінця. Я шукав поради дона Хуана, як розв’язати цю проблему забуття.
Його коментар був очікувано короткий.
— Зосередься лише на тому, що каже посланець про твої сновидіння, — сказав він.
Усе, що твердив мені голос посланця достатню кількість разів, я засвоював з величезною цікавістю та запалом. Дотримуючись рекомендацій дона Хуана, я дотримувався його вказівок, лише коли вони стосувалися сновидінь, і особисто підтверджував цінність його настанов. Найважливішою частиною інформації для мене було те, що увага сновидіння надходить з-за піднебіння. Мені коштувало величезних зусиль відчути вві сні, як я натискаю на піднебіння кінчиком язика. Щойно я здійснив це, моя увага сновидіння ожила сама собою й стала, на мою думку, гострішою за мою звичайну увагу в повсякденному світі.
Мені небагато було треба для того, щоб вирахувати, яким глибоким міг бути зв’язок прадавніх магів з неорганічними істотами. Коментарі й застереження дона Хуана про небезпеку такого зв’язку стали важливішими, ніж будь-коли. Я докладав усіх зусиль, щоб дотягнути до його стандартів самоаналізу без жодної поблажливості. Отож голос посланця і те, що він казав, стало надзвичайним викликом для мене. Я мусив за будь-яку ціну не піддаватися спокусі обіцяними посланцем знаннями, і все це самотужки, оскільки дон Хуан і далі відмовлявся слухати мої звіти.
— Ви повинні хоча б натякнути мені, що я маю робити, — наполіг я одного разу, коли мені вистачило сміливості запитати його.
— Не можу, — остаточним тоном промовив він, — і не питай більше. Я ж казав тобі, у цьому випадку треба дати спокій сновидцю.
— Але ж ви не знаєте, що я хочу спитати.
— О, ще й як знаю. Ти хочеш, аби я сказав тобі, що жити в одному з тих тунелів нормально, якщо це лише заради того, щоб знати, про що каже голос посланця.
Я визнав, що переді мною стоїть саме ця дилема. Хай там як, я хотів знати, що малося на увазі під фразою, що всередині тих тунелів можна жити.
— Я сам пройшов крізь це, — продовжував дон Хуан, — і ніхто не міг мені допомогти, адже це надзвичайно особисте й остаточне рішення. Остаточне рішення, ухвалене тієї миті, коли виголошуєш бажання жити в цьому світі. Щоб змусити тебе виголосити це бажання, неорганічні істоти готові здійснити твої найпотаємніші мрії.
— Це просто чортівня якась, доне Хуане.
— Отож-бо. Але не лише через те, що ти думаєш. Для тебе диявольською частиною є спокуса піддатися їм, особливо коли на кону такі величезні винагороди. Для мене диявольська природа сфери неорганічних істот у тому, що вона цілком може стати єдиним прихистком сновидців у ворожому всесвіті.
— Це справді рай для сновидців, доне Хуане?
— Для деяких сновидців — безумовно. Та не для мене. Мені не потрібні підпірки чи поручні. Я знаю, хто я такий. Я сам-один у ворожому всесвіті, і я навчився казати: «Нехай буде так!»