Перш ніж повернутися додому, я дозволив собі обговорити мої видіння вві сні, у світі тіней з Керол Тіггз, хоча дон Хуан порадив мені не обговорювати їх ні з ким. Вона найкраще розуміла мене і була найбільш зацікавленою, оскільки була моїм цілковитим двійником. Дон Хуан відверто образився на мене за те, що я розкрив їй мої секрети. Я почувався гірше, ніж будь-коли. Жалість до себе заволоділа мною, і я почав скаржитися, що завжди все роблю хибно.
— Ти ще нічого не зробив, — гримнув на мене дон Хуан. — Це вже я знаю.
І він мав рацію! Під час наступного сеансу сновидінь удома розверзлося ціле пекло. Я дістався світу тіней, як робив незліченну кількість разів — різниця була в присутності блакитної енергетичної фігури. Вона була серед інших тіньових істот. Я відчував імовірність, що той згусток був присутній і раніше, але я його не зауважував. Щойно я помітив його, мою увагу сновидіння невідворотно привернув той згусток енергії. За лічені секунди я опинився поряд з ним. Інші тіні наблизилися до мене, як завжди, але я не звернув на них уваги.
Несподівано блакитна, кругла фігура обернулася маленькою дівчинкою, яку я бачив раніше. Вона схилила свою тонку, ніжну, довгу шийку набік і промовила ледве чутним шепотом: «Допоможіть мені!» Чи то вона це сказала, чи то я нафантазував, що вона це сказала. Результат був той самий: я стояв заціпенілий, збуджений від щирого занепокоєння. Я відчув холодок, але не в моїй енергетичній масі. Це був холодок в іншій частині мене. Уперше я до кінця усвідомлював повну відокремленість того, що переживаю, від моїх сенсорних відчуттів. Я відчував світ тіней з усіма наслідками того, що за звичайних обставин називав відчуттями: я був здатний думати, оцінювати, приймати рішення; я мав психологічну цілісність — інакше кажучи, я був собою. Єдиною часткою мене, якої бракувало, було моє сенсорне «я». Я не мав тілесних відчуттів. Уся інформація надходила мені через зір і слух. Отож моя раціональність стикнулася з дивною дилемою: зір і слух були не фізичними властивостями, а якостями видінь, які я мав.
— Ти справді бачиш і чуєш, — сказав голос посланця, вриваючись у мої думки. — У цьому краса цього місця. Ти можеш проживати все крізь зір і слух і не мусиш дихати. Лише подумай! Тобі не треба дихати! Можна вирушити в будь-яку точку світу й не дихати.
Найтривожніший спалах емоцій пронизав мене, і знов я не відчув його тут, у світі тіней. Я відчув його десь-інде. Мене неймовірно розхвилювало очевидне, але завуальоване усвідомлення, що існує живий зв’язок між тим мною, який відчуває, і джерелом енергії, джерелом сенсорного відчуття, розташованим деінде. Мені спало на думку, що це «деінде» — моє фізичне тіло, що спить у мене в ліжку.
Щойно я про це подумав, тіньові істоти кинулися геть, і маленька дівчинка лишилася в моєму полі зору сама. Я дивився на неї й переконувався, що я її знаю. Вона начебто похитнулася, ніби от-от впаде. Безмежна хвиля приязні до неї огорнула мене.
Я спробував заговорити до неї, але не здатен був видати ні звуку. Тоді мені стало очевидно, що всі мої діалоги з посланцем викликалися та здійснювалися завдяки енергії посланця. Залишившись сам по собі, я був безсилий. Наступним кроком я спробував спрямувати мої думки до дівчинки. Це було марно. Нас розділяла мембрана енергії, якої я не міг пронизати.
Маленька дівчинка, здається, зрозуміла мій розпач і дійсно звернулася до мене безпосередньо через мої думки. Вона сказала мені те, що й дон Хуан: що вона розвідник, який упіймався в тенета цього світу. Потім додала, що набула форми маленької дівчинки, тому що ця форма знайома й мені, і їй, і що вона потребує моєї допомоги так само, як я — її. Вона повідомила мені це єдиним згустком енергетичного відчуття, що було наче слова, вислухані всі одразу. Я не мав складнощів з розумінням її, хоч це був перший випадок, коли зі мною сталося щось подібне.
Я не знав, що робити. Я намагався донести до неї своє відчуття неспроможності. Здавалося, вона рантом мене зрозуміла. Вона мовчки благала мене своїм палким поглядом. Навіть усміхнулася, немов даючи мені знати, — що полишає на мене звільнити її з її пут. Коли я подумки заперечив, що не маю жодних здібностей, вона здалася мені істеричною дитиною в пориві відчаю.
Я несамовито намагався заговорити до неї. Маленька дівчинка справді плакала, як могла плакати дитина її віку, від розпачу й страху. Я не міг витерпіти цього. Я кинувся до неї, але без жодного суттєвого результату. Моя енергетична маса просто пройшла крізь неї. Я думав підняти її та взяти з собою. Я пробував цей маневр знову й знову, доки не виснажився. Потім зупинився, щоб зважити свій наступний крок. Я боявся, що моя увага сновидіння зараз розсіється, і тоді я втрачу її з-перед очей. Я сумнівався, що неорганічні істоти доправлять мене назад до того самого місця у своєму світі. Здавалося, це буде мій останній візит до них — візит, який зараховується.