— Про яке відчуття ви кажете, доне Хуане? — спитав я зі щирою цікавістю.
— Ти мусиш визначити якийсь дієвий орієнтир, аби знати, чи справді бачиш власне тіло, яке спить у ліжку, — сказав він замість того, щоб дати відповідь на моє запитання. — Пам’ятай, ти повинен бути у своїй справжній кімнаті й бачити своє справжнє тіло. Інакше те, що ти маєш — просто сон. У такому випадку контролюй свій сон, або споглядаючи його у подробицях, або змінюючи його.
Я наполягав, щоб він розповів мені більше про дієвий орієнтир, на який посилався, але він обірвав мене.
— Знайди спосіб підтвердити, що дивишся на самого себе, — сказав він.
— Ви маєте якісь пропозиції, що може стати дієвим орієнтиром? — наполягав я.
— Скористайся власним судженням. Час, коли ми разом, близиться до завершення. Дуже скоро тобі доведеться справлятися самому.
Тоді він змінив тему, а я лишився з явним відчуттям власної неспроможності. Я не здатен був з’ясувати, чого він хоче або що мав на увазі під дієвим орієнтиром.
Коли наступного разу я побачив себе заснулим, замість вийти з кімнати й спуститися сходами чи прокинутися з криком, я надовго приріс до місця, з якого дивився. Без метушні та відчаю я споглядав подробиці мого сну. Тоді я помітив, що сплю в білій футболці, розірваній на плечі. Я спробував підійти ближче й оглянути дірку, але рухатись було за межами моїх можливостей. Я відчув важкість, що здавалася частиною самого мого єства. Власне, я весь налився вагою. Не знаючи, що робити далі, я миттєво піддався катастрофічному збентеженню. Я спробував змінити сон, але якась незвична сила змушувала мене й далі дивитися на моє заснуле тіло.
У розпал своєї метушні я почув, як посланець сновидінь каже, що неспроможність ворухнутися до того налякала мене, що я міг вдатися до чергового підбиття підсумків. Голос посланця і те, що він казав, анітрохи не здивували мене. Я ніколи не почувався так наочно й жахливо нездатним ворухнутися. Проте я не піддався своєму жаху. Я проаналізував його й виявив, що це не психологічний жах, а фізичне відчуття безсилля, відчаю й роздратування. Словами не описати, як тривожило мене те, що я не здатен був ворухнути кінцівками. Роздратування зростало пропорційно усвідомленню, що якась зовнішня сила грубо прикувала мене до місця. Моя спроба ворухнути руками чи ногами була настільки інтенсивною й цілеспрямованою, що в якусь мить я буквально побачив, як моє тіло, що спало на ліжку, хвицнуло ногою, ніби брикаючись.
Потім моє усвідомлення перетекло до мого інертного заснулого тіла, і я прокинувся з такою силою, що знадобилося понад півгодини, аби заспокоїти себе. Серце билося майже хаотично. Мене тіпало, і деякі м’язи в ногах безконтрольно скорочувалися. Моє тіло зазнало такої різкої втрати тепла, що довелося підвищувати температуру ковдрами й пляшками гарячої води.
Звісно, я поїхав до Мексики, щоб спитати поради дона Хуана про відчуття паралічу й про те, що я дійсно був одягнений у рвану футболку, отож справді бачив себе заснулим. До того ж я смертельно боявся переохолодження. Він не мав охоти обговорювати моє ускладнення. Усе, що я дістав від нього, це їдку ремарку.
— Любиш ти драматизувати, — відрізав він. — Звісно, ти справді бачив себе заснулим. Проблема в тому, що ти рознервувався, бо твоє енергетичне тіло ніколи свідомо не збиралося докупи. Якщо колись знову занервуєш чи змерзнеш, тримайся за свій член. Це вмить відновить температуру твого тіла без жодного шуму.
Я був трохи ображений його грубістю. Однак порада виявилась ефективною. Наступного разу, коли перелякався, я розслабився й за кілька хвилин повернувся до норми, зробивши так, як він порадив. У такий спосіб я виявив, що якщо не метушитись і тримати роздратування під контролем, то паніки не буде. Панування над собою не допомагало мені ворухнутися, але безумовно давало глибоке відчуття миру й спокою.
Після місяців невдалих спроб зрушити з місця я вкотре спитав думки дона Хуана — тепер уже не так задля поради, а тільки тому, що хотів визнати себе переможеним. Я впритул підійшов до нездоланного бар’єра і був беззаперечно впевнений, що програв.
— Сновидці повинні мати уяву, — зловтішно посміхнувся дон Хуан. — Тобі ж уяви бракує. Я не попередив тебе, що треба вдатися до уяви, аби зрушити тіло — хотів дізнатися, чи зможеш ти розгадати загадку самотужки. Ти не зміг, і твої друзі тобі теж не допомогли.