Я неясно побачив купу з трьох мішків, які могли слугувати столом або високою лавою. Вона вибралася з ліжка, підійшла до нього й знайшла свій одяг і мій, охайно складений, як завжди складала вона. Керол подала мені мій одяг — мій, та не той, в якому я був кілька хвилин тому в номері Керол у готелі «Реджис».
— Це не мій одяг, — прошепелявила вона. — І водночас мій. Як дивно!
Ми мовчки вляглися. Я хотів сказати їй, що от-от лусну від нетерпіння. Хотілося ще зауважити швидкість нашого переміщення, але на той час, як я вдягнувся, спогад про нашу подорож став дуже розмитим. Я ледве пригадував, де ми були, перш ніж прокинулися в цій кімнаті. Неначе той готельний номер мені наснився. Я зробив максимальну спробу пригадати, відігнати забуття, що вже почало огортати мене. Я успішно розсіяв туман, але ця дія вичерпала всю мою енергію. Врешті-решт я став задихатися та спітнів.
— Щось майже дістало мене, — сказала Керол. Я подивився на неї. Вона, як і я, була вся в поту. — І тебе воно майже дістало. Як гадаєш, що це?
— Положення точки збирання, — з абсолютною впевненістю промовив я.
Вона зі мною не погодилася.
— Це неорганічні істоти збирають свою данину, — сказала вона, здригаючись. — Нагваль попереджав мене, що це буде жахливо, але я й не уявляла, наскільки жахливо.
Я цілковито погоджувався з нею: ми були в страшній скруті, і все ж я не міг уявити весь жах становища. Ми з Керол були не новачки, ми бачили й робили безліч речей, зокрема відверто жахливих. Але було щось у цій кімнаті-сновидінні, що лякало мене без міри.
— Ми ж спимо, адже так? — спитала Керол.
Без вагань я запевнив її, що спимо, хоча все б віддав, аби поряд був дон Хуан, щоб запевнити в цьому ж мене.
— Чому ж я така налякана? — спитала вона мене, наче я був здатен раціонально це пояснити.
Не встиг я сформулювати власну думку з цього приводу, як вона відповіла на своє питання сама. Сказала, що лякає її усвідомлення на тілесному рівні того, що сприйняття — це всеохопна дія, коли точку збирання нерухомо закріплено в одному положенні. Вона нагадала мені те, що казав нам дон Хуан: влада, яку має над нами повсякденний світ — наслідок того, що наша точка збирання лишається нерухомою у своєму типовому положенні. Ця нерухомість і робить наше сприйняття світу таким всеохопним і нездоланним, що ми не в змозі його уникнути. Також Керол нагадала мені іншу річ, яку казав нагваль: коли ми хочемо зламати цю всеохопну силу, все» що нам треба, це розсіяти туман, тобто змістити точку збирання власним наміром.
Я ніколи до кінця не розумів, що мав на увазі дон Хуан — до тієї миті, як мусив перенести свою точку збирання до іншої позиції, аби розсіяти туман цього світу, що вже почав поглинати мене.
Не кажучи більше ні слова, ми з Керол підійшли до вікна й визирнули назовні. Ми були в селі. Місячне сяйво відкривало якісь невисокі, темні контури житлових споруд. За всіма ознаками ми були в якомусь підсобному приміщенні чи фермерській клуні або ж у великому сільському будинку.
— Ти пам’ятаєш, як лягав тут спати? — спитала Керол.
— Майже пам’ятаю, — відповів я, і це була правда. Я сказав їй, що мушу боротися за те, щоб втримати в голові образ її готельного номера як відправної точки.
— Я мушу робити так само, — сказала вона наляканим шепотом. — Я знаю, що якщо ми відпустимо цей спогад, то ми мерці.
Потім вона спитала, чи не хочу я, щоб ми покинули цю клуню й вийшли надвір. Я не хотів. Моє побоювання зробилося настільки гострим, що я не здатен був вимовити це вголос. Я міг лише подати їй сигнал головою.
— Це так правильно з твого боку — не хотіти надвір, — сказала вона. — У мене відчуття, що якщо ми покинемо цю халупу, то ніколи не повернемося назад.
Тієї миті мені спало на думку, що нас помістили всередину крихкої клітки. Будь-що, як-от відчинення дверей, могло порушити крихкий баланс тієї клітки. Щойно я подумав про це, ми обоє відчули той самий імпульс. Ми скинули одяг, наче від цього залежали наші життя, потім скочили на високе ліжко без допомоги драбини з мішків, аби лише наступної миті зіскочити назад.
Очевидно було, що ми з Керол в одну мить усвідомили те саме. Вона підтвердила моє припущення, сказавши:
— Усе, що ми використовуємо з цього світу, лише послаблює нас. Якщо я стою тут гола, подалі від ліжка і від вікна, то без жодних проблем пам’ятаю, звідки я. Але якщо я лежу в тому ліжку, чи вдягнена в цей одяг, чи дивлюся з вікна, мені кінець.
Ми довго стояли в центрі кімнати, збившись докупи. Дивна підозра почала ворушитися в моїй голові.
— Як ми збираємося повернутись до нашого світу? — спитав я, очікуючи, що вона знає.