Я прибув туди наприкінці дня. Ми з доном Хуаном сиділи на терасі його будинку в якихось незручних плетених кріслах, доповнених товстими завеликими подушками. Дон Хуан сміявся й підморгував мені. Крісла були подарунком від однієї з жінок його групи, і ми мали просто сидіти, наче нас ніщо не турбує, особливо його. Крісла придбали для нього у Фініксі, штат Аризона, і з величезними труднощами доправили до Мексики.
Дон Хуан попросив прочитати йому вірш Ділана Томаса, який, з його слів, мав найактуальніше значення для мене на цю мить.
Дон Хуан підвівся зі словами, що піде прогулятися площею в центрі міста. Він попросив мене піти з ним. Я одразу вирішив, що вірш пробудив у ньому негативне відчуття, і йому потрібно розвіяти його.
Ми дійшли до квадратної площі, не промовивши ні слова. Двічі обійшли навколо неї, все не розмовляючи. Тут було чимало людей, які тинялися вуличними крамницями вздовж східної й північної меж парку. Усі вулиці навколо площі були нерівно бруковані. Будівлі являли собою масивні одноповерхові глинобитні хати з черепичними дахами, біленими стінами й синіми або коричневими мальованими дверима. У провулку за квартал від площі високі стіни гігантської колоніальної церкви, схожої на мавританську мечеть, зловісно височіли над дахом єдиного готелю в місті. На південь від парку розташовувалися два ресторани, які незбагненним чином співіснували поряд і процвітали, пропонуючи практично те саме меню за тими самими цінами.
Я порушив мовчання, спитавши дона Хуана, чи він також вважає дивним, що обидва ресторани майже однакові.
— Усе можливо в цьому місті, — відповів дон Хуан.
Він так це сказав, що мені стало моторошно.
— Чому ти так нервуєш? — з серйозним виразом обличчя спитав він. — Ти щось знаєш і не кажеш мені?
— Чому я нервую? Це смішно. Я завжди нервую поряд з вами, доне Хуане. Іноді більше за інших.
Здавалося, він докладає неабияких зусиль, аби не розсміятися.
— Нагвалі дійсно не найприязніші істоти на землі, — промовив він, ніби вибачаючись. — Я засвоїв це на гіркому досвіді, коли змушений був протистояти моєму вчителю, жахливому нагвалю Хуліану. Сама його присутність лякала мене до потемніння в очах. А коли він зосереджувався на мені, я завжди гадав, що моє життя гроша ламаного не варте.
— Беззаперечно, доне Хуане, ви дієте на мене так само.
Він відкрито розсміявся.
— Ні, ні. Ти явно перебільшуєш. Я — янгол поряд з ним.
— Може, поряд з ним ви і янгол, ось тільки я не маю нагваля Хуліана, щоб порівняти з вами.
Мить він сміявся, а тоді знову посерйознішав.
— Не знаю, чому, але я явно почуваюся наляканим, — пояснив я.
— Відчуваєш, що маєш причини лякатися? — спитав він і зупинився на місці, щоб придивитись до мене.
Тон його голосу і його підняті брови створювали враження, наче він здогадується, що я знаю щось, чого не відкриваю йому. Він явно очікував одкровення з мого боку.
— Ваша наполегливість змушує мене замислитися, — сказав я. — Ви впевнені, що це не у вас козир в рукаві?
— У мене дійсно є дещо в рукаві, — зізнався він і всміхнувся. — Але мова не про це. Мова про те, що в цьому місті на тебе дещо чекає. І ти до кінця не знаєш, що саме, або ж знаєш, але не наважуєшся сказати мені, або взагалі нічого про це не знаєш.
— Що на мене тут чекає?
Замість того, щоб дати мені відповідь, дон Хуан бадьоро рушив далі, і свою ходу навколо площі ми продовжили у повному мовчанні. Кілька разів ми обійшли її, шукаючи місця, щоб сісти. Зрештою група молодих жінок встала з лави й пішла.
— Роками я описував тобі хибні практики магів прадавньої Мексики, — сказав дон Хуан, сідаючи на лаву й жестом наказуючи мені сісти поряд.
Зі запалом людини, яка каже все це вперше, він почав наново розповідати те, що я вже чув від нього не раз: як ті маги, керовані надзвичайно егоїстичними інтересами, усі свої зусилля вкладали у вдосконалення практик, котрі все більше віддаляли їх від стриманості й ментальної рівноваги, і як врешті-решт ті маги були знищені, коли складні структури їхніх вірувань і практик зробилися настільки громіздкими, що вони більше не могли їх підтримувати.