Рідко коли під час взаємодії з доном Хуаном я відчував таке занепокоєння. Я заціпенів. Усе моє тіло дрижало, коли я підводився. Мій шлунок був наче вузлом зав’язаний, і все ж я без жодного слова рушив слідом за ним, коли він попрямував до церкви. З кожним кроком мої коліна мимоволі підгиналися й тремтіли. Коли ми проминули короткий квартал від площі до вапнякових сходів церковного портика, я відчував, що от-от зомлію. Дон Хуан обійняв мене рукою за плечі, щоб підтримати.
— Он там орендар, — промовив він буденно, наче щойно зустрів старого друга.
Я глянув у напрямку, в якому він вказував, і побачив групу з п’яти жінок і трьох чоловіків у дальньому кінці портика. Мій швидкий і панічний погляд не зауважив нічого незвичного в цих людях. Я не міг навіть сказати, йдуть вони до церкви чи виходять з неї. Однак я помітив, що їхнє скупчення там здавалося випадковим. Вони були не разом.
На той час, як ми з доном Хуаном дісталися маленьких дверей, вирізаних у масивних дерев’яних воротах церкві, три жінки ввійшли всередину. Троє чоловіків і дві інші жінки йшли геть. Я пережив мить збентеження й подивився на дона Хуана, шукаючи підказок. Рухом підборіддя він вказав на купіль зі святою водою.
— Ми маємо дотримуватись правил і перехреститися, — прошепотів він.
— Де орендар? — спитав я також пошепки.
Дон Хуан занурив кінчики пальців у купіль і поклав на себе хреста. Владним порухом підборіддя закликав мене зробити те саме.
— Орендар — один з трьох чоловіків, що пішли? — прошепотів я майже йому на вухо.
— Ні, — пошепки відповів він. — Орендар — одна з трьох жінок, що лишилися. Он та, у задньому ряду.
Тієї миті жінка в задньому ряду озирнулася на мене, всміхнулася й кивнула мені.
В один стрибок я опинився біля дверей і вибіг звідти.
Дон Хуан побіг за мною. З неймовірною спритністю він обігнав мене і схопив за руку.
— Куди це ти? — спитав він, лицем і тілом здригаючись від сміху.
Він міцно тримав мене за руку, доки я великими ковтками втягував повітря. Я буквально задихався. Сміх розгонисто вивергався з нього, наче океанськими хвилями. Я силою відсторонився й пішов у бік площі. Він рушив слідом за мною.
— Ніколи не уявляв, що ти так засмутишся, — сказав він, усім тілом трусячись від усе нових напливів сміху.
— Чому ви не розповіли мені, що орендар — жінка?
— Маг усередині — це той, що кинув виклик смерті, — урочисто промовив він. — Для такого мага, настільки вправного в зміщенні точки збирання, бути чоловіком чи жінкою — лише питання вибору чи зручності. Це перша частина уроку сновидінь, який я тобі обіцяв. А той, що кинув виклик смерті — загадковий гість, який проведе тебе крізь це.
Він тримався за боки, захекавшись від сміху. Я не міг дібрати слів. Потім раптовий гнів заволодів мною. Я злився не на дона Хуана, не на себе і не на когось зокрема. Це була холодна лють, від якої мої груди та всі мої шийні м’язи, здавалося, от-от мали вибухнути.
— Повернімося до церкви, — вигукнув я і не впізнав власного голосу.
— Ну-ну, — м’яко сказав він. — Не треба кидатись у вогонь ось так. Подумай. Обміркуй. Зваж усе. Охолоди свій розум. Ніколи в житті ти не складав такого іспиту. Зараз тобі потрібен спокій.
— Я не можу казати тобі, що робити, — продовжував він. — Можу лише, як і будь-який інший нагваль, поставити тебе перед викликом, після того, як у дуже непрямих термінах розповім тобі все, що належить. Це ще один прийом нагвалів: казати все не кажучи або питати не питаючи.
Я хотів швидко покінчити з цим. Але дон Хуан сказав, що коротенька пауза відновить те, що лишилося від моєї впевненості в собі. Мої коліна, здавалося, от-от не витримають. Дон Хуан турботливо всадовив мене на пагорб і сам присів біля мене.
— Перша частина згаданого уроку сновидінь полягає в тому, що чоловіче чи жіноче єство є не остаточним станом, а наслідком особливого акту розташування точки збирання, — сказав він. — І цей акт, звісно, — питання вольових зусиль і тренування. Оскільки ця тема була близька серцям прадавніх магів, вони єдині, хто може пролити на це світло.
Мабуть, тому, що це була єдина раціональна дія, я почав сперечатися з доном Хуаном.
— Я не можу погодитися чи повірити в те, що ви кажете, — сказав я. Я відчув, як жар приливає до мого обличчя.
— Але ти бачив жінку, — відпарирував дон Хуан. — Гадаєш, це все якийсь трюк?
— Я не знаю, що думати.
— Та особа в церкві — справжня жінка, — з натиском сказав він. — Чого б це тебе так турбувало? Те, що вона народилася чоловіком, лише підтверджує силу маніпуляцій прадавніх магів. Це не мало б тебе дивувати. Ти вже втілив усі закони магії.