Усе в мене всередині готове було вибухнути від напруги. Звинувачувальним тоном дон Хуан заявив, що мені просто охота посперечатися. З вимушеним терпінням, але справжнім пафосом я пояснив йому біологічні засади чоловічої й жіночої статі.
— Я все це розумію, — сказав він. — І ти маєш рацію в тому, що кажеш. Твоя хиба в тому, що ти намагаєшся зробити свої судження універсальними.
— Те, про що ми говоримо — базові принципи, — гримнув я. — Вони однаково стосуються людини тут чи в будь-якій іншій точці всесвіту.
— Правда. Правда, — тихим голосом погодився він. — Усе, що ти кажеш, правда, доки наші точки збирання зберігають своє типове положення. Але варто їм зміститися за певні межі — і наш повсякденний світ більше не діє, і жоден з тих принципів, які ти плекаєш, не має згаданої тобою цінності. Твоя помилка — забувати, що той, що кидає виклик смерті, порушував ці кордони тисячі тисяч разів. Не треба бути генієм, аби збагнути, що орендар більше не зв’язаний тими ж силами, що зв’язують зараз тебе.
Я сказав, що моя незгода, якщо це можна так назвати, не з ним, а з прийняттям практичного боку магії, який дотепер був настільки надуманим, що ніколи не становив для мене реальної проблеми. Я вкотре підкреслив, що як маг можу підтвердити власним досвідом: у сновидінні можливо все. Нагадав йому, що він сам підживлював і культивував це переконання разом з граничною потребою в розсудливості. Те, що він пропонував у випадку з орендарем, було безумством. Це було темою для сновидіння, але ніяк не для повсякденного світу. Я дав йому зрозуміти, що для мене така пропозиція є відразливою та неприйнятною.
— Звідки така бурхлива реакція? — з усмішкою спитав він.
Його питання захопило мене зненацька. Я почувався збентеженим.
— Здається, що це загрожує мені в самій основі, — визнав я. І це був не жарт. Від думки, що жінка в церкві була чоловіком, мене якось нудило.
У голові прокручувалася думка: можливо, орендар — трансвестит. Я серйозно спитав дона Хуана про таку можливість. Він так гучно розсміявся, що, здавалося, йому от-от стане зле.
— Це якась надто тривіальна можливість, — сказав він. — Може, твої давні друзі й вчинили б так. А нові мають більше ресурсів і меншу схильність до онанізму. Повторюю. Та особа у церкві — жінка. Вона. І має всі органи й властивості жіночої статі.
Він зловісно посміхнувся.
— Тебе ж завжди вабило до жінок, чи не так? Схоже, ця ситуація просто-таки створена для тебе.
Його веселість була настільки жвава й дитяча, що виявилася заразливою. Ми обидва розсміялися. Він — геть нестримно. Я — в цілковитому передчутті біди.
І тоді я прийняв рішення. Я встав і заявив уголос, що не маю бажання в будь-якій формі зв’язуватися з орендарем. Мій вибір — ухилитися від цієї справи й повернутися до будинку дона Хуана, а потім додому.
Дон Хуан сказав, що моє рішення його цілковито влаштовує, і ми попрямували назад до його будинку. Мої думки шалено галопували. Чи правильно я чиню? Чи тікаю від страху? Звісно, я миттєво обґрунтував своє рішення як правильне й невідворотне. Зрештою, запевняв я себе, я не зацікавлений у набутті майна, а приймати дарунки орендаря — це наче купувати нерухомість. А тоді сумнів і цікавість вразили мене. Скільки всього я міг би спитати в того, що кидає виклик смерті.
Моє серце почало гупати так сильно, що я відчував його биття в себе в шлунку. Гупання раптом перетворилося на голос посланця. Він порушив свою обіцянку не втручатися й сказав, що неймовірна сила пришвидшує моє серцебиття, аби затягнути мене назад до церкви. Іти до будинку дона Хуана означало для мене йти назустріч власній смерті.
Я зупинився і квапливо випалив дону Хуану слова посланця.
— Це правда? — спитав я.
— Боюся, що так, — сором’язливо зізнався він.
— Чому ви самі про це не сказали, доне Хуане? Збиралися дати мені померти, бо вважаєте мене боягузом? — спитав я, розлючений.
— Ти не мав померти ось так. Твоє енергетичне тіло володіє невичерпними ресурсами. І мені ніколи не спадало на думку вважати тебе боягузом. Я поважаю твоє рішення, і мені начхати на те, що їх мотивує. Ти в кінці свого шляху, зовсім як я. Тож будь справжнім нагвалем. Не соромся того, ким ти є. Якби ти був боягузом, гадаю, ти б помер від страху багато років тому. Але якщо надто боїшся зустріти того, що кидає виклик смерті, то краще помри, ніж постань перед ним. У цьому немає ганьби.
— Повернімося до церкви, — сказав я так спокійно, як міг.