— Тепер твоя черга зустрітися з орендарем, — продовжував він. — Може, дари, які він дасть тобі, похитнуть нашу сукупну рівновагу й нашу школу поглине та сама темрява, яка покінчила з прадавніми магами.
— Ви кажете це з такою жахливою серйозністю, що аж нудить, — сказав я.
— З усією щирістю співчуваю тобі, — з серйозним обличчям відповів він. — Знаю, тебе не втішить, якщо я скажу, що це найважче випробування для сучасного нагваля. Зустріч із чимось настільки старим і загадковим, як орендар, викликає не захват, а відразу. Принаймні в мене, і це досі так.
— Чому я маю це продовжувати, доне Хуане?
— Тому що, сам того не знаючи, ти прийняв виклик орендаря. Я дістав згоду від тебе під час твого навчання так само, як мій вчитель дістав мою — потайки. Я пройшов крізь той самий жах, що й ти, — він почав посміюватися. — Нагваль Хуліан захоплювався жахливими розіграшами. Він сказав мені, що одна дуже вродлива й пристрасна вдовиця шалено закохана в мене. Нагваль частенько водив мене до церкви, і я бачив жінку, котра не зводила з мене очей. Як на мене, вона була гарненька. А я був хтивим молодиком. Коли нагваль сказав, що я їй подобаюсь, я впіймався на це. Моє прозріння було дуже жорстоким.
Я мусив боротися з собою, щоб не розсміятися з жесту втраченої наївності дона Хуана. А тоді раптом я усвідомив, що його халепа викликає не сміх, а жах.
— Ви впевнені, доне Хуане, що та жінка — орендар? — спитав я, сподіваючись, що, може, це помилка чи поганий жарт.
— Я дуже, дуже впевнений, — сказав він. — До того ж навіть якби я був настільки дурний, щоб забути орендаря, моє бачення не може підвести мене.
— Хочете сказати, доне Хуане, що орендар має інший тип енергії?
— Ні, не інший тип, але, безумовно, інші енергетичні риси, ніж звичайна людина.
— Ви абсолютно впевнені, доне Хуане, що та жінка — орендар? — не вгавав я, керований дивною відразою і страхом.
— Та жінка — орендар! — вигукнув дон Хуан голосом, що не припускав жодних сумнівів.
Ми мовчали. Я чекав наступного кроку, охоплений панікою, яка не підлягала опису.
— Я вже казав тобі, що бути справжнім чоловіком чи справжньою жінкою — залежить від розташування точки збирання, — сказав дон Хуан. — Під справжнім я маю на увазі того, хто народився чоловіком або жінкою. В очах видця найяскравіша ділянка точки збирання спрямована назовні в жінок і всередину в чоловіків. Точка збирання орендаря від початку була спрямована всередину, але він змінив це, обернувши її у зворотному напрямі і зробивши свою яйцеподібну форму схожою на мушлю, загорнуту в саму себе.
Жінка у церкві
Ми з доном Хуаном сиділи мовчки. У мене скінчилися запитання, а він, здавалося, повідомив мені все, що вважав за потрібне. Було не пізніше за сьому годину, однак площа була нетипово безлюдна. Стояв теплий вечір. Вечорами в цьому місті люди зазвичай блукали площею години до десятої-дванадцятої.
Я взяв хвилину, щоб переосмислити те, що зі мною відбувалося. Мій час із доном Хуаном близився до завершення. Він і його група збиралися втілити мрію магів про те, щоб покинути цей світ і увійти до незбагненних вимірів. Ґрунтуючись на своїх обмежених успіхах у мистецтві сновидінь, я вірив, що їхні твердження не ілюзорні, а надзвичайно розважливі, хоч і суперечать доводам розуму. Вони шукали сприйняття невідомого, і вони його досягли.
Дон Хуан недарма казав, що, спричиняючи регулярне зміщення точки збирання, сни звільняють сприйняття й розширюють обсяг сприйнятного. Для магів його групи сновидіння не лише відчиняли двері до інших сприйнятних світів, але й готували їх до входження на ці терени в повній свідомості. Для них сновидіння зробилися чимось невимовним, безпрецедентним, чию природу та обсяг можна було згадувати лише натяками, як коли дон Хуан називав їх входом до світла й темряви всесвіту.
Лише одне змушувало їх чекати: моя зустріч із тим, що кидає виклик смерті. Я шкодував, що дон Хуан не попередив мене, аби я міг краще підготуватися. Але він був нагвалем, котрий робив усе важливе під впливом моменту, без жодного попередження.
У цю мить я гадав, що добре тримаюся, сидячи з доном Хуаном у парку в очікуванні розвитку подій. Аж тут моя емоційна стабільність зазнала стрімкого падіння, і в одну мить я опинився у вирі темного розпачу. На мене напосілися дріб’язкові міркування про власну безпеку, власні цілі, власні сподівання в цьому світі, власні тривоги. Утім, добре все обміркувавши, я мусив визнати, що, мабуть, єдину справжню тривогу в мене викликають три мої соратниці у світі дона Хуана. І все ж, якщо добре подумати, навіть не це непокоїло мене по-справжньому. Дон Хуан навчив їх бути чаклунками, які завжди знають, як діяти, а головне — привчив їх завжди знати, як поводитися зі своїм знанням.